Mennonite Centre Homepage , Title page , Introduction , Chapter 1, Chapter 2, Chapter 3, Chapter 4, Chapter 5, Chapter 6, Chapter 7, Chapter 8, Chapter 9, Chapter 10, Chapter 11, Chapter 12, Chapter 13, Chapter 14, Chapter 15, Chapter 16, Chapter 17, Chapter 18, Chapter 19
Колонія Молочна
5
Розділ
5
Загальний огляд
Молочна, друга за розміром менонітська колонія Новоросії, була заснована у 1804 р. Влада Таврійської губернії надали менонітам для подальшого поселення 120 000 десятин землі на схід від ріки Молочна. Ця земля знаходилась приблизно на 80 км на південний схід від Хортицької колонії. Перша група переселенців (193 родин) виїхала зі Західної Пруссії літом 1803 р. Зиму переселенці провели у Хортицькій колонії, а потім разом з новоприбулими навесні 162 родинами вирушили до призначеного місця, де почали облаштовувати села. Кожній родині припало по 65 десятин землі.
Уздовж східного берегу ріки Молочна перші поселенці заснували групу колоній з дев’яти сіл – починаючи з Гальбштадту на півночі і закінчуючи Альтонау на півдні. У наступні роки прибуло ще більше переселенців, і уздовж приток р. Молочна були засновані нові села. Люди, які приїхали до Молочної, були набагато краще підготовлені, ніж переселенці до Хортицької колонії. Більшість з них – досвідчені землероби, які продали свої ділянки і мали можливість привезти із собою грошовий капітал, підводи, худобу, а також меблі.
Найперші села проектували у такий спосіб, що оселі розміщувалися по обидва боки вулиці, яка проходила паралельно до ріки. Подвір’я зазвичай були завширшки 84 м, а будинки зводили на відстані 29 м від вулиці. Перед хатою розбивали сад із квітником. Спочатку переселенці будували землянки. Якщо можна було дістати трохи лісу, то зводили маленькі зруби. Згодом ці хатки замінили на інші – помешкання з дерев’яним каркасом, стіни якого заповнювали соломою, змішаною з глиною. Оскільки на місці було вдосталь піску, глини та води, то скоро з’явилися перші невеликі цегельні. Тоді ж почали будувати хати з випаленої цегли. Проекти будинків копіювали з прусських, де стайня примикала до житлової частини дому. Найчастіше будинки розташовували перпендикулярно до вулиці.
У колонії організувалося декілька релігійних общин. Церкви зазвичай обслуговували по кілька сусідніх сіл. Згодом у Молочній з’явилися нові релігійні групи, включаючи Kleine Gemeinde (Мала Конгрегація) та Менонітську Братську общину.
В економічному відношенні колонія процвітала. На перших етапах господарського розвитку головним прибутковим бізнесом стало розведення овець. Також селяни займалися шовківництвом. Під впливом Йоганна Корніса у сільське господарство були впроваджені нововведення, включаючи чотири сівозміни літнього пару. Незабаром землеробство стає головним заняттям мешканців колонії, витісняючи раніш прибуткове розведення овець. З часом почала розвиватися промисловість, особливо виготовлення сільськогосподарського знаряддя. У 1910 р. менонітська громада (брати Валль та їх партнери-інвестори) проклали біля Молочної залізничну колію. Залізниця проходила з північного та західного боків колонії. Великий вплив на стиль будівництва після 1830 р. без сумніву мав Йоганн Корніс. Він опрацював спеціальні вказівки щодо зовнішнього вигляду та планів шкіл, осель та цілих поселень. Сільські садиби дозволялося будувати тільки у двох проектах та розмірах. Стодоли мали бути приєднані до житлових будинків, але між ними проектувалася протипожежна цегляна стіна і металеві двері для захисту від вогню. Стайні прибудовувалися або впритул до стодоли, або під прямим кутом до неї.
Молочна стала найуспішнішою менонітською сільськогосподарською колонією у Росії. Аж до 1860 р. влада вважала її взірцем для усіх інших колоній іноземних переселенців (болгар, євреїв, німців-католиків тощо). Уже в 1824 р. граф В. Кочубей, міністр внутрішніх справ, писав до Олександра І:
“Незважаючи на те, що мене попередили про стан німецьких колоній Молочної, я був приємно вражений плодом творіння Вашої Величності. Побачене набагато перевершує мої сподівання. На сьогодні ми маємо 38 менонітських колоній, які своїм багатством та порядком ніби переносять нас у найкращий район десь на Рейні. Я тут всюди бачив дуже хороші будинки, оточені чудовими садами фруктових дерев, господарські споруди, що вражали чистотою, порядком та найкращою господарністю... В одному місці на березі річки Молочна мені показали плантацію, що налічувала 30 000 фруктових дерев, які розводять для подальшого розсадження на околицях”.
Революція 1917 р. та Громадянська війна поклали край цьому процвітанню. Села колонії Молочної постраждали від загонів Махна, голоду та через конфіскацію державою приватної власності. Багато мешканців було вислано до таборів у 1930 роках, а ті, хто залишився, в 1943 р. вирушили до Німеччини. У наш час колишня колонія Молочна все ще вважається продуктивним сільськогосподарським районом, і на його території є кілька кооперативних господарств.
Список селищ колишньої колонії Молочна
|
Село |
також відоме як |
перейменоване сьогодні |
|
Альтонау (1804) |
Червоне |
Травневе |
|
Блюменорт (1805) |
Вільне |
Орлово |
|
Блюмштайн (1804) |
|
Кам’янське |
|
Вальдгайм (1836) |
Речное |
Владівка |
|
Вернерсдорф (1824) |
Прибережне |
Остриковка |
|
Гальбштадт (1804) |
|
Молочанськ |
|
Гамберг (1863) |
|
Каменка |
|
Гіршау (1848) |
|
Владівка |
|
Ґнаденталь (1862) |
|
Благодатне |
|
Ґнаденфельд (1835) |
|
Богданівка |
|
Ґнаденгайм (1821) |
Балаговка |
Балашівка |
|
Ґроссвайде (1820) |
|
Просторе |
|
Елізабетталь (1823) |
Калинівка/Єлизаветівка |
Олександрівка |
|
Кліппенфельд (1863) |
Молочноє |
Стульневе |
|
Кліфельд (1854) |
Розкішне |
не існує |
|
Контеніусфельд (1832) |
Долгоє |
Довге |
|
Курушан |
|
Курошан |
|
Ладекопп (1805) |
Ладовка |
частина Токмака |
|
Ландскроне (1839) |
|
Ланкове |
|
Лібенау (1823) |
|
Остриковка |
|
Лінденау (1804) |
|
Любимівка |
|
Ліхтенау (1804) |
|
Світлодолинське |
|
Ліхтфельд (1819) |
|
Грушівка |
|
Маргенау (1819) |
Ракове/Каркове |
не існує |
|
Марієнталь (1820) |
|
Панфилівка |
|
Маріаволь (1857) |
Мар’євка/ Зелений Луг |
Зелений Яр |
|
Мунтау (1804) |
Янівка/Ясноока |
Молочанськ |
|
Мюнстерберг (1804) |
|
Прилуковка |
|
Ніколайдорф (1851) |
Ніколаєвка/Нікольск |
не існує |
|
Ной-Гальбштадт (1842) |
|
Молочанськ |
|
Нойкірх (1819) |
|
Ударник |
|
Олександерволь (1821) |
|
Світле |
|
Олександеркроне (1857) |
Молочне |
Грушівка |
|
Олександерталь (1820) |
|
Олександрівка |
|
Орлово (1805) |
|
Орлове |
|
Паства (1820) |
|
Квіткове |
|
Паульсгайм (1852) |
Павловка |
не існує |
|
Петерсгаген (1805) |
|
Кутузовка |
|
Порденау (1820) |
Веснянка |
Панфілова |
|
Прангенау (1824) |
Степове |
не існує |
|
Розенорт (1805) |
Водяне |
Орлово |
|
Руднервайде (1820) |
|
Розовка |
|
Рюкенау (1811) |
|
Козолуговка |
|
Тіге (1805) |
Тіге-Орлово |
Орлово |
|
Тігенгаген (1805) |
|
Левадне |
|
Тігервайде (1822) |
Грозний |
Мостове |
|
Фабрикервізе (1863–1869) |
|
Фабричне |
|
Фішау (1804) |
|
Рибалівка |
|
Францталь (1820) |
Лугове/Нельгівка |
не існує |
|
Фріденсдорф (1824) |
|
Хмельницьке |
|
Фріденсру (1857) |
Малярівка/Мирне |
Ударник |
|
Фірстенау (1806) |
|
Лугівка |
|
Фірстервердер (1821) |
Поворотне |
Балкове |
|
Шардау (1820) |
Гаровка |
Панфіловка |
|
Шпаррау (1828) |
Зелений Гай / Клинове |
Довге |
|
Штейнфельд (1857) |
Маковка/Садове |
не існує |
|
Шенау (1804) |
|
Долина |
|
Шензеє (1804) |
Шензе |
Снігурівка |
Село засноване у 1804 р. на лівому березі ріки Молочна. Воно стало останнім у ланцюгу менонітських сіл уздовж цієї річки. Першими переселенцями були 13 менонітських родин фламандського походження з Пруссії. Зиму більшість людей пережили у землянках. Наступної весни село затопила повінь, і це змусило селян переселитися трохи далі на схід, на вищу місцевість. Село облаштували у класичний спосіб: головна вулиця проходила паралельно до ріки, а садиби людей містилися по її обидва боки. Усього було 22 таких садиб. Три родини переселенців отримали від уряду безпроцентну позику у розмірі 1 151 карбованців. Решта родин була досить добре забезпечена і привезла з собою капітал у сумі 20 000 карбованців. Із східного кінця села, за садибами, розбили плантацію дерев. Спочатку село не мало назви і числилося за номером 9. Згодом влада стала вимагати від переселенців дати назву селу. Вони вибрали назву Альтонау, що на нижньонімецькому діалекті було адаптацією слова “Алтона” – “близкість”, “сусідство”. Малася на увазі наближеність до ногайських кочівницьких племен. Перші роки видалися неврожайними, але, починаючи зі середини 1800-х, село стало одним з найуспішніших сільськогосподарських осередків. Прошарок чорнозему на полях сягав 44 см. Водою забезпечували артезіанські колодязі. У 1851 році на сільській плантації росло 120 563 дерева.
Сільську школу збудовано у самому центрі в 1859 р. Вона мала дві класні кімнати. Своєї церкви у селі не було. Селяни належали до різних громад сусідніх сіл. У селі працювали фабрики з виготовлення черепиці та цегли (Б. Енца), фабрика приготуванні мила (Й. Регіра), дві майстерні залізних виробів (Т. Пеннера та Й. Ноймана), фабрика з випуску оцту, меблева майстерня (Д. Хіберта), фірма з розведення фруктових дерев (Б. Фрізена), магазин промислових товарів (Маттіаса), а також декілька млинів(Й. Бергмана, Ф. Хіберта, П. Янцена). З 1908 р. у селі працювало поштове відділення. В 1869 р. Альтонау налічувало 21 велике, 2 середніх та 31 мале господарство загальною площею 1 926 десятин землі. У 1912 р. у селі проживало 800 осіб. Під час Громадянської війни село постраждало від загонів Махна, колу було вбито 11 селян.
Сьогодні село називається Травневе. Залишилося лише кілька менонітських будівель. Цвинтар не зберігся, хоча за селом, де вздовж дороги ростуть дерева, було знайдено близько 10 нагробків. Вони сильно пошкоджені. Вдалося відчитати тільки три написи:
• Вільгельм Барч
... 1841 – ... 1903
• Абр. Маттіас
29 вересня 1824 – 10 квітня 1898
• Анна Маттіас
15 квітня 1833 – 23 червня 1899
На зворотному боці цього нагробка зберігся напис німецькою: “Від вдячних дітей та онуків, 1903 р.” (можливо, вказано дату спорудження нагробка).
• Катаріна Нойфельд (з дому Тевс)
19 грудня 1819 – 1 липня 1896
Блюменорт
Село Блюменорт засноване у 1805 р. на південному березі ріки Курушани. Першими переселенцями були 20 менонітських родин фламандського походження, які прибули із Західної Пруссії. Перетинаючи російський кордон, вони відразу ж отримали грошову допомогу від офіційної влади. Кожний дістав по 10 рублів на переїзд та по 50 рублів на родину, коня та підводу. Наприкінці подорожі їм додатково роздали по 25 рублів на сільськогосподарський інвентар, 100 рублів на худобу та господарство, 20 рублів на насіння, 160 рублів на лісоматеріали та деякі додаткові суми на провіант. Тільки окремі родини мали власні кошти. Садиби будували з обох боків головної вулиці села, яка проходила паралельно до ріки. Один з перших переселенців Йоганн Варкентін назвав нове село на честь свого рідного села у Пруссії. На півдні поселення було засаджено плантацією дерев.
Каміння для будівництва фундаментів привозили за 25 км від села з берегу річки Юшанли. Перша школа, яку збудували у центрі села відразу після прибуття, згоріла у 1821 р. Після пожежі школу відбудували, і вона могла вмістити до 40 учнів. У 1851 році в селі росло 90 307 дерев. Воно було особливо продуктивним у молочній галузі (масло, сир). В 1869 р. налічував 19 великих, 2 середніх та 23 дрібних господарств зі загальною площею обробленої землі розміром 1 668 десятин. Промисловість була представлена 2 вітряними млинами (Й. Бохмана, Й. Тевса), майстернею металевих виробів (Франца, Діка), крамницею промислових товарів (Г. Классена), а також майстернею з оббиття та малярських робіт (К. Варкентіна). У 1911 р. число мешканців сягнуло 566 осіб, що становило 76 родин, 4 з яких були лютеранськими з Приволжя. Також у селі мешкало 2 сім’ї євреїв-шевців. Село надзвичайно постраждало у роки Громадянської війни – махновці вбили 20 селян та підпалили 8 будинків. У 30-х роках у селі організували колгосп, а згодом об’єднали його з Орловим. Сьогодні у Блюменорті не залишилося жодних менонітських пам’яток.
Блюмштайн
Село Блюмштайн заснувала у 1804 р. 21 менонітська родина фламандського походження з Пруссії. Воно лежало на схід від ріки Молочної та трохи північніше від ріки Курушани. Головна вулиця пролягала паралельно до Молочної, і по обидва її боки розмістилися садиби селян. Невелика гребля на Курушанах створювала заводь, де поїли худобу. Зі східного боку села ззаду за садибами, люди розбили плантацію дерев. Спочатку село значилося за номером 4, а потім його назвали так само, як називалося село у Західній Пруссії, з якого походили переселенці. У 1817 р. під час пожежі згоріло дві третини села, але люди швидко його відбудували. У середині 1800-х років врожай зернових у селі дорівнював середнім показникам у колонії, але за кількістю фруктових дерев Блюмштайн перевищував усю решту сіл. Село працювало над вирощуванням фруктів. У 1851 р. на його плантації росло 107 689 фруктових дерев. У 1869 р. село налічувало 20 великих, 2 середніх та 51 дрібне господарство. Загальна площа сільських угідь становила 2 181 десятину.
В 1911 р. у селі мешкало 600 осіб. Школа з двома класними кімнатами розмістилася у центрі поселення. Церкви не було – більшість мешканців відвідувала богослужіння у Ліхтенау. У селі розвивались невеликі підприємства: існував вітряний млин (В. Льовена), дві фарбувальні майстерні (К. Фаста і Ф. Тіссена), кузня (Г. Госсена), майстерня, що виготовляла підводи (Д. Крігера), а також свій торговий агент – Й. Редігер. Сьогодні село воно відоме як Кам’янське. У селі не залишилося жодного менонітського будинку, але на цвинтарі, який лежить у східній частині села, віднайдено кілька нагробків. Частина їх має форму рами з написом.
Ідентифіковані такі нагробки:
• Авраам Як. Редігер Редігер
9 червня 1886 – 6 червня 1887
• Якоб Йох. Редігер
8 ... 1895 – 13 грудня 1895
• Якоб ... Редігер
... 1899 – 18 січня ...
• Якоб Як. Редігер
... – ...
• Йоханн Йох. Редігер
23 січня 1904 – 20 жовтня 1909
• Катаріна ... Редігер
17 лютого 1880 – 1 червня 1886
• ...об Редігер
... – ...
• Корнелія Редігер
28 січня 1929 – 1 лютого 1929
Вальдхайм
Село було засноване в 1836 р. уздовж берега річки Бегім-Чокрак. Засновниками стала група менонітів з Ґронінгена, що на Волині. Спочатку прибуло 8 родин, 12 сімей – у 1838 р., а решта 20 родин приїхали у 1840 р. Село було запроектоване з двома головними вулицями, що проходили паралельно до ріки. На вулиці, що знаходилася північніше від ріки, містилося 40 садиб селян, що володіли земельними наділами, на іншій вулиці мешкали фабричні робітники та малоземельні власники. Дві головні вулиці перетиналися трьома меншими. Хоча переселенці не мали достатнього капіталу на облаштування села, позики від держави вони не дістали. Єдина допомога прийшла від сусідів. Оскільки селяни колись мешкали на Волині, що відома своїми лісами, Йоганн Корніс нарік нове село Вальдхаймом, що перекладається як лісистий дім”. За площею та кількістю фермерських господарств Вальдхайм став найбільшим селом у Молочній колонії. У 1851 р. у сільському розсаднику росло 100 442 дерев. В 1869 р. село нараховувало 34 великих, 12 середніх та 56 малих фермерських господарств, розмір землі яких становив 3 496 десятин. Оскільки у Вальдхаймі працювало дві фабрики з виготовлення сільськогосподарської техніки, робітники складали значний відсоток мешканців. Декілька парових та вітряних млинів мололи зерно. Село мало три магазини, пошту, кабінет лікаря, а після 1908 р. – і лікарню. У Вальдхаймі знаходилося дві релігійні споруди. Одна належала до класичної менонітської церкви, інша – до громади Менонітського Братства. Діти ходили до початкової школи, а згодом була збудована й середня школа. Внаслідок специфіки населення і присутності великої кількості пролетаріату, село було втягнуто у вир подій революції та Громадянської війни. Протягом 1920-х років багато сільських активістів було страчено. Після колективізації 1930-х Вальдхайм став адміністративним центром великого колгоспу ім. Горького з площею земель у 9 000 десятин. У той час населення села становило трохи більше ніж 1000 осіб, половина з яких була менонітами. Останні меноніти покинули село в 1943 р. Сьогодні село називається Владівкою. Лише кілька менонітських будівель збереглося до наших часів, включаючи і споруду лікарні. На міському кладовищі була віднайдена одна менонітська могила.
1. Лікарня
Оскільки у Вальдхаймі знаходилося декілька фабрик, а по сусідству були менонітські та українські села, було вирішено, що село є гідним місцем для будівництва лікарні. Фундатором лікарні стала родина Корнеліуса Варкентіна. Це був другий медичний заклад, заснований у колонії Молочна. Офіційне відкриття шпиталю відбулося 13 січня 1908 р., і на захід було запрошено велику кількість гостей. Поступово лікарня розширялася, і в 1911 р. село звернулося з проханням до влади про перебудову. Медичний комплекс складався з кількох будинків, але, як на ті часи, то вважався досить скромним. Лікарня могла одночасно прийняти до 50 хворих. Тут само знаходилася і аптека. Спочатку у лікарні працював лише один лікар та три медичні сестри, але вони надавали послуг у розмірі 1617 днів щорічно, з розрахунку 13 днів перебування одного пацієнта у лікарні. Протягом Громадянської війни лікарня забезпечила 30 ліжок для поранених. Після війни через брак коштів шпиталь багато років був закритий. У наш час цей заклад діє як лікарня на 50 ліжок. Цегляні стіни були згодом пофарбовані у червоний колір з білими деталями оздоблення. Над головним входом височіє білий фронтон. Лабораторія та аптека тепер розташовуються у прилеглому будинку, а територія шпиталю знаходиться у гарному стані. В 2004 р. на будинку було відкрито пам’ятну дошку на честь засновників лікарні – Агнеси та Корнеліуса Варкентінів. Нащадки засновників у тому ж році спонсорували гроші на ремонт санвузлів та даху лікарні.
2. Фабрика І. Й.Нойфельда
В 1889 р. Ісаак Йоганн Нойфельд та його старший син Ісаак І. Нойфельд заснували у Вальдхаймі фабрику, що займалася виробництвом молотарок та іншої техніки. У 1900 р. фабрика стала акціонерним підприємством і отримала назву «І.Й.Нойфельд і Ко». У 1905 р. назву змінили на «І.І. Нойфельд і Ко». Фабрика знаходилися на відстані 7 км від залізничної станції Стульнево, що дозволяло з мінімальними витратами транспортувати виготовлену продукцію. В 1915 р. фабрика мала дочірні підприємства у Гришині, Оренбурзі та Орєхові. У 1911 р. Нойфельди збудували у Вальдхаймі ще й потужний триповерховий паровий млин. Споруда млина знаходилася на вулиці, де проживали фермери, що на північ від фабрики, з протилежної сторони ріки. На тій самій території був збудований парний житловий будиночок для родин млинаря та інженера. Сама родина Нойфельдів проживала на вулиці фермерів-землевласників. Після Громадянської війни фабрику націоналізували. Наступні декілька років на ній все ще виготовляли сільськогосподарські машини, а потім було розпочато випуск тракторів. Деяке, вже непотрібне обладнання було перевезене до фабрики у Токмаку. Протягом Другої світової війни на фабриці виготовляли військову продукцію, а у 1954 р. її остаточно закрили. Тоді будинок був розібраний, а цегла пішла на будівництво інших об’єктів. Але й сьогодні можна помітити деякі сліди колишньої менонітської фабрики. Від млина також майже нічого не залишилося. Його знищила пожежа 1943 р. під час відступу німецьких частин. Житловий будинок Нойфельдів також не зберігся, але дотепер збереглись будівлі млина. Рятуючись, родина Нойфельдів виїхала під час Громадянської війни до Криму, а потім повернулась і з 1924 р. оселилась у парному будиночку млинаря. Вони орендували в держави свій власний млин і працювали на ньому ще декілька років. Парні будинки добре збереглися, їх досі використовують під житло. Єдине, що змінилося, це дах, який тепер є шиферним. На місці фабрики тепер знаходиться школа. У 2004 р. на будівлі відкрито пам’ятну дошку, яка нагадує про колишню фабрику Нойфельдів.
3. Кладовище
На місцевому кладовищі зберігся дуже цікавий нагробок, який за формою нагадує стовбур дерева. Нещодавно він був відреставрований нащадками Девіда Герцена.
• Давид Герцен27 червня 1856 – 1 грудня 1917
Вернерсдорф
Село Вернерсдорф було засноване у 1824 р. на південному березі річки Токмак. Паралельно до ріки розміщувалася вулиця села, по обидва боки якої будувалися садиби селян. З північної сторони подвір’я виходили до води. Землі, на яких повстало село, у минулому використовувалися місцевим населенням під пасовища. Чорнозем був дуже родючим, однак копати криниці було майже неможливо, оскільки земля мала тонке кам’яне підґрунтя. Першими колоністами було 20 менонітських родин, 7 з яких приїхали із Західної Пруссії. Вони прибули до колонії Молочної у 1819 р. і протягом 5-ти років працювали тут, щоб заробити гроші на знаряддя праці. Вони також отримали від уряду безвідсоткову позику у розмірі 5 668 рублів на переселення. Ще 2 родини були вихідцями з інших сіл Молочної, а 11 –з Хортицької колонії. Їх загальний капітал складав 3 900 рублів. Село було назване на честь їх попереднього селища у Пруссії. Перші роки не були врожайними, худоба падала від епідемій, мешканці страждали від викрадачів коней. Згодом вирощування пшениці та тютюну принесло прекрасні результати. У 1837 р. на південній околиці села з допомогою «Сільськогосподарського товариства» (товариства, яке очолив Йоганн Корніс – лідер менонітських колоній) мешканці започаткували плантацію дерев, яка у 1851 р. нараховувала 60 932 дерева. У 1869 р. село налічувало 29 великих, 2 середніх та 45 малих фермерських господарств площею 2 670 десятин землі. Населення Вернерсдорфа за переписом 1908 р. становило 498 осіб. У селі діяли два вітряні млини (Г. Гільдебрандта, Я. Возена, дві лавки готових товарів (К. Вольфа, К. Хиберта), поштовий бізнес (Г. Розенфельда). У 1930-х роках у селі зробили колгосп “Надія”. Останні меноніти покинули Вернерсдорф в 1943 р. Сьогодні надзвичайно мало залишилося слідів менонітського перебування на цьому місці. Нині село має назву Остриківка.
Гальбштадт
Село Гальбштадт засноване у 1804 р. як перше поселення у колонії Молочній. Воно лежало на східному березі ріки Молочна, неподалік від північного кордону колонії. Засновниками стала 21 менонітська родина фламандського походження з Пруссії. Село дістало назву попереднього селища у Пруссії. Уздовж вулиці села, яка проходила паралельно до ріки, а подвір’я її із західного боку виходили до води, розмістилися садиби мешканців. Багато хто з переселенців встиг збудувати житло у перше літо. Хати мали дерев’яні каркаси, а стіни були зведені з глини, змішаної зі соломою. Ліс для будівництва постачав уряд. Влада також надала кожній родині безвідсоткову позику у розмірі 125 рублів для купівлі худоби та інструментів. Після багатьох тяжких років село почало багатіти. У 1825 р. на його півночі висадили плантацію дерев. Для забезпечення потреб мешканців почали працювати малі мануфактури та цехи. До них належали броварня, горілчаний цех, водяний млин, дві фарбувальні майстерні, суконна фабрика, яка у 1843 р. давала роботу 48 працівникам. У 1842 р. Йоганн Корніс, голова «Сільськогосподарського товариства», заснував поблизу села промислову зону. Вона розмістилася на південний схід від Гальбштадту і дістала назву Новий Гальбштадт. Кожний з 200 ремісників, які там оселилися, дістали по 3 десятини землі для розвитку підприємництва. Відтак у Новому Гальбштадті запрацювали два великі млини на паровій тязі, три фабрики оцту, крохмалю, круподерка, дві майстерні з випуску кахлів, два олійні преси та типографія. Тут також діяли дві великі фабрики з виготовлення сільськогосподарського обладнання (підприємство Генріха Шрьодера й завод «Франц і Шрьодер») та автомобільне торгівельне представництво («Зудерман і брати»). Згодом з’явилися магазини роздрібної торгівлі та кредитна спілка. Так Гальбштадт став найбільшим промисловим та торговим центром колонії Молочної.
В 1816 р. Гальбштадт став адміністративним центром колонії Молочної. В 1870 р. колонія адміністративно поділилася на дві частини – волості. Тоді Гальбштадт зробили центром західної волості, яка складалася із 30 сіл. В 1869 р. у Гальбштадті все ще було 21 велике фермерське господарство. Пізніше до території додали ще 28 малих господарств. Загальна площа збільшилася до 1 923 десятин. Окрім початкової школи у містечку була відкрита середня, до складу якої входив педагогічний коледж, а також жіноча школа. Оскільки спочатку мешканці Гальбштадта належали до церковної громади селищ Орлово-Петерсгагена, в 1858 р. у містечку Новий Гальбштадт була збудована церква. У той же час з’явилася й Менонітська Братська церковна громада. Між 1911 та 1913 роками у колонії Молочній збудували залізничну колію. Одна з трьох станцій була у Новому Гальбштадті. У 1913 р. містечко було електрифіковане.
На початку заснування населення Гальбштадта становили лише меноніти, але стрімкий промисловий та економічний розвиток села привів до великих демографічних змін. У 1917 р. меноніти вже не становили більшості населення, а у 1925 р. з 1 455 осіб, які проживали у селі, меноніти налічували трохи більше третини загальної кількості поселенців. До релігійних будівель додалася споруда Російської Православної Церкви. У 1943 р. меноніти, які залишилися у Гальбштадті, виїхали до Німеччини. При відступі з села німецька армія знищила та підпалила багато будинків, з яких залишилися лише стіни. Поступово їх відновили. На сьогоднішній день у містечку можна побачити ще досить багато колишніх менонітських споруд. На жаль, кладовище не збереглося.
Сьогодні колишні села Гальбштадт, його околиця – Новий Гальбштадт та колишнє менонітське село Мунтау входять до складу міста Молочанська, яке є другим за розміром у Токмакському районі після самого Токмака.
1. Млин Г. Г. Вільмса
Млин заввишки семиповерхового будинку був відомий як найвищий серед млинів, що збудували меноніти в Росії. Його власниками була фірма «Г. Г. Вільмс та Ко». Млин працював від потужного парового двигуна, для якого була збудована окрема котельня. Для перемелювання пшениці використовували чотири великі сталеві лопатні. Кожен з поверхів використовувався для окремої операції. На шостому поверсі млина з балкону можна було милуватися чудовим краєвидом сільських околиць. Цегляні стіни будівлі були досить гарно прикрашені. Головна деталь декору – коло, що символізувало тему промисловості. Цегляні пілястри підкреслювали оздоблення, а декоративний карниз над п’ятим поверхом оптично зменшував будинок. Споруда млина серйозно постраждала під час пожежі у 1943 р., і від будівлі залишилися лише стіни. Після війни будинок відбудували, і багато років потому тут діяла фабрика з виготовлення конденсованого та порошкового молока.
2. Броварня Германа Нойфельда
Броварня розпочала діяльність у 1832 р. Тут виготовляли переважно пиво та оцет, але фірма Германа Нойфельда також здійснювала торгівлю товарами, які привозили з Англії, Німеччини та Сполучених Штатів. Це були стаціонарні двигуни, машинки для шиття, молочні сепаратори та інше побутове обладнання. Більшість споруд пивоварні були знищені у 1918 р. німецькими військами під час відступу. Зберігся лише колишній цех, де випускали пиво. Споруда розмістилася досить близько до вулиці. Черепиця даху броварні була замінена шифером. Стіни та дах будівлі нещодавна були відремонтовані.
3. Будинок Девіда Вільмса
Цей великий житловий будинок належав Девіду Вільмсу, одному з власників млина у Гальбштадті. Цегляна кладка у вигляді колон між вікнами підкреслює вертикальність споруди. Нині більшість колон пофарбована у різний колір, який не є автентичним. На даху все ще знаходиться оригінальна черепиця. Службові будинки обабіч теж збудовано з цегли, але зі скромнішим декором. Згодом їх теж було пофарбовано, а оригінальну черепицю замінено шифером. Біля будинку досі збереглася альтанка з гарними дерев’яними балясинами та кованою решіткою перил. Дах альтанки замінено на бляху. Нещодавно будівлю розібрали.
4. Підприємство Генріха Шрьодера
Підприємство, в основному, продавало та обслуговувало різноманітну сільськогосподарську техніку: молотарки, снопов’язалки, плуги, насоси та поливну техніку. Фірма розмістилася у двох будинках видовженої форми, збудованих у 1910 р. Корпуси стояли під прямим кутом один до одного. Вони експлуатуються й сьогодні. Привертають увагу великі арочні вікна та спадистий черепичний дах.
5. Будинок кредитної спілки
Цю банківську установу засновано як кредитну спілку для надання грошових позик фермерам під поміркований відсоток, яка також обслуговувала місцевих підприємців. Будинок мав великий центральний хол для банківських операцій та менші кабінети з обох кінців будинку, де також були й входи. Збудована з цегли споруда мала нетипово вузькі та високі вікна. Оздоблені пілястри між вікнами та декорований парапет з назвою будинку вказують на вплив модерну. Парапет не зберігся, зрештою дах споруди теж був перебудований, але оздоблення стін у стилі модерн все ще добре проглядається Будинок знаходиться в порівняно доброму стані та використовується як спортивний зал сусідньої школи.
6. Будинок середньої школи
Школа збудована у 1895 р. та була третьою черговою спорудою середньої школи у Гальбштадті, заснованої в 1835 р. Шкільна програма була розрахована на три роки. У 1878 р. у навчання впровадили додаткову дворічну педагогічну програму для підготовки майбутніх вчителів. Найцікавішим елементом декору будинку є його головний вхід, збудований у вигляді порталу давньогрецького храму. Подібні проекти були популярними в Європі. У цьому стилі будувалося багато адміністративних споруд, але для менонітської архітектури споруда середньої школи у Гальбштадті виявилася єдиною та неповторною. Чотири великі дорійські колони, які також прикрашають простір між вікнами фасаду, підтримують трикутний фронтон, створюючи чудовий портик над широкими сходами головного входу. Зовнішні стіни збудовано з цегли. Фасад по боках закінчується двома ризалітами з трикутними фронтонами, що доповнюють головний портал. Інтер’єр будинку складався з восьми класних кімнат, лабораторії, бібліотеки та кількох кабінетів. З тилу споруди є прибудова, у якій містився актовий зал. Північне крило будинку призначалося для середньої школи, а південне – для педагогічного коледжу. Подвір’я школи оточувала огорожа із кам’яних стовпчиків та кованих металевих пік. Навпроти головного порталу в огорожі були декоративні ворота з двох масивних пілонів, а металева кована решітка воріт виглядала ошатно. На подвір’ї було висаджено багато дерев, і особливо мальовничо виглядали розлогі каштани. Донедавна у будинку містився районний комітет Комуністичної партії. Тепер тут не лишилося й сліду від партійних лозунгів та погрудь Леніна. Огорожу довкола будинку та ворота теж зняли, а зовнішні стіни пофарбували. Недавно черепицю на будівлі замінили на шифер. Кілька років тому з тильної частини будинку зробили ще одну прибудову.
У 2004 р. перед спорудою колишньої школи відкрили пам’ятний знак, який нагадує про 200-річчя першого менонітського поселення у колонії Молочній.
7. Будинок волосної управи
Цей будинок був адміністративним центром волості західної частини Молочної колонії, яка об’єднувала 30 сіл. Скоріш за все споруда збудована у 1870 р., коли колонія адміністративно була поділена на дві частини. Однак не слід виключати, що будинок існував вже тоді, коли Гальбштадт був центром усієї колонії Молочної. Будинок розмістився у колишньому Новому Гальбштадті – околиці Гальбштадта, що почала розвиватися у 1843 р. Розміри споруди – 13 х 30 м. До сьогоднішнього дня будинок використовується. Тепер у ньому розмістився магазин. Стіни споруди пофарбовані, а металевий дах замінено на шифер. На боковому фасаді розміщено меморіальну дошку, присвячену подіям 1917 – 1918 років. Текст напису нагадує про те, що цей будинок був центром більшовицької діяльності у роки революції та Громадянської війни. Таблицю прикрашає барельєф солдата, який відстоює владу більшовиків.
8. Будинок школи медичних сестер Марія
Школа медичних сестер Марія заснована у 1909 р. як благодійна організація, яка навчала та готувала медичний персонал. Школа тісно співпрацювала з лікарнями у Мунтау та Орлові, де студенти школи проходили практику. Це було вагомою частиною трирічного навчального процесу. У школі викладали вчителі з інших шкіл Гальбштадта, серед них був і доктор Е. Тавоніус, який працював у шпиталі Мунтау. Будівництво першої споруди школи почалося наприкінці весни 1909 р., а у грудні того ж року школа вже запрацювала. Кошти на будівництво забезпечили приватні спонсори. Урочисте відкриття відбулося 23 травня 1910 р. Школу збудували з усіма побутовими зручностями, включаючи центральне опалення, водопровід та гарячу воду для ванних кімнат. Стіни ззовні були оштукатурені та пофарбовані у кілька кольорів. Але дуже скоро ця споруда стала затісною для навчання, і було вирішено збудувати нове приміщення. Стару будівлю відкупив Йоганн Шрьодер під житло. Він мешкав там до 1922 р. Будинок зберігся до сьогодні. Стіни пофарбовані у білий колір. Черепицю даху зняли та постелили шифер, а також частково знесли другий поверх. Незважаючи на усі зміни, усе ще можна помітити декоративність стін.
9. Будинок школи медичних сестер Марія
Спорудження наступного двоповерхового будинку школи медсестер було закінчене у грудні 1912 р., а в 1913 р. там було запроваджено нову навчальну програму. Тоді ж до школи зарахували 35 осіб. Випускниці йшли працювати у різноманітні менонітські медичні установи, включаючи психіатричний заклад Віфанія та сирітський притулок у Ґроссвайде. Деякі дістали роботу у приватних кабінетах.
Фасад нової будівлі є прикладом нетрадиційного декорування. Цегляне декоративне обрамування вікон першого та другого поверхів трохи відмінні. Кладка цегли між вікнами утворює колони, які оздоблені трьома вертикальними лініями та колом, що робить їх подібними до тих, що на будинку кредитного банку у Гальбштадті. Парапети у вигляді арок повторюють цей мотив. Подібні орнаменти створювалися під великим впливом модерну.
Сьогодні у споруді школи міститься житловий будинок. У ньому перебудовано дах та ліквідовано мансардні вікна. Над головним входом добудований невеликий козирок.
10. Будинок жіночої школи
Жіноча школа у Гальбштадті споруджена у 1882 р. і була першою школою для дівчаток у колонії Молочній. В 1910 р. школі надали статус середньої, де навчання тривало п’ять років. Сам будинок з чотирма класними кімнатами, бібліотекою та вчительським кабінетом був збудований у 1905 р.
Стіни будівлі зроблені з цегли та частково пофарбовані, що створювало оригінальне співставлення кольорів фасаду. Фасад підкреслюється двома виразними ризалітами у стилі голландського псевдобароко.
Школу закрили за часів радянської влади (близько 1921 р.). В 1943 р. під час відступу німці підпалили село, і будинок був пошкоджений. Пізніше споруду відбудували, реконструювали дах, і в ній знову розмістилася школа.
В 2000 р. цей будинок відкупила некомерційна канадська організація, яка за рік відремонтувала споруду. Під час ремонту було повністю замінено дах. Замість шиферу знову покладено справжню черепицю, подібну до автентичної. Зовнішні стіни вичистили та реставрували. Усередині встановили нове опалення, замінили електричну проводку та санвузол. Зараз у будинку міститься Менонітський центр, в якому працюють члени організації “Друзі Менонітського центру в Україні”. З допомогою місцевих органів влади центр реалізує різноманітні медичні та навчальні програми. Канадське посольство виступило спонсором програми комп’ютерної освіти для всіх бажаючих, яку проводить Менонітський центр. Місцеве населення покладає на нього великі надії.
11. Будинок Генріха Вільмса
Цей великий житловий будинок належав Генріху Вільмсові, одному з власників млина. Дім було збудовано в 1908 р. і коштував замовникам 100 000 карбованців. Будинок подобався оточуючим, і про нього згадували як про справжній палац. Будинок було зроблено з цегли і вкрито штукатуркою. Псевдоренесанс, у якому зведено будинок, був дуже популярним стилем у Західній Європі за тих часів. Площа першого поверху становила 650 квадратних метрів. Інтер’єр просторих залів з високими стелями дуже доповнював загальну велич будинку. Сьогодні дім більше не використовується і знаходиться у незадовільному стані.
12. Фабрика «Франц і Шрьодер»
Будинок збудовано у Новому Гальбштадті, вірогідно близько 1860 р. Це була неменонітська споруда. Великий комплекс звели для фабрики з виготовлення шовку, яка невдовзі збанкрутувала. В 1874 р. у споруді розмістилася фабрика «Франц і Шрьодер», яка стала одним з найбільших промислових підприємств у Ной-Гальбштадті. Фабрика виготовляла великі партії сільськогосподарського устаткування і спеціалізувалася на виробництві молотарок та снопов’язалок, однак також виготовляла різноманітні плуги, культиватори, сіялки, січкарні для фуражу, гідравлічні преси, преси для виготовлення черепиці, а також столярні станки. Крім цього, на підприємстві продавали та ремонтували механізми, виготовлені іншими виробниками. Поблизу фабрики було збудовано великі бараки для проживання робітників. Фабрика працює досі, але нині вона випускає меблі.
13. Будинок Якоба Федерау
Ця приватна резиденція була родинним маєтком родини Федерау – великих землевласників у районі Мелітополя. Дім з гарно декорованими зовнішніми стінами збудували в 1904 р. із цегли. Будинок над карнизом прикрашали кілька фігурних парапетів, а кути та простір між вікнами оздоблювали викладені з цегли пілястри. Дах був покритий бляхою. Усередині будинок мав великий хол, кімнату для гостей, вітальню, просторий зал з фортепіано, дві їдальні, три спальні, ванну кімнату, кухню, комору та крило для челяді. В інших спорудах на подвір’ї розмістилася велика літня кухня, конюшня та приміщення для карет та підвід. Будинок мав внутрішній дворик з фонтаном у центрі, на який виходила веранда.
В 1943 р. будинок був сильно пошкоджений, але згодом його відновили. Під час перебудови будівники зменшили стіни, а дах перебудували та накрили шифером. Будинок досі використовується за призначенням, але його вигляд дуже змінився.
Гамберг
Гамберг засновано у 1863 р. менонітськими родинами, які прибули з інших селищ західної частини Молочної. Гамберг – одне з двох останніх сіл, які з’явилися на цій території. Село знаходилось на відстані від ріки Токмак, на ґрунтах, які залишили для розширення колонії. План забудови повністю відповідав рекомендаціям «Сільськогосподарського товариства» Й. Корніса. У селі було розташовано 26 великих та 3 малих господарств загальною площею 1735 десятин землі. В 1869 р. залишилося 25 великих, 2 середніх та 5 малих господарств, що разом нараховували 1 770 десятин землі. У селі було споруджено школу, але не було своєї церкви, оскільки більшість селян ходили на богослужіння до менонітської церкви у с. Шензеє.
В 1908 р. у Гамбергу діяли чотири промислові мануфактури: вітряний млин (Г. Енца), цегельня (П. Каспера), плантація фруктових дерев (Г. Хіберта) та садовий центр (Д. Хіберта). З часом село розбагатіло, тому його не оминули труднощі та руйнування періоду Громадянської війни. Ще однією причиною нищення села була його наближеність до залізниці, яку руйнували усі армії. Населенню Гамбергу також випало пережити страшну епідемію тифу. Пізніше у селі організували колгосп “Комсомолець”, а згодом село стало частиною колгоспу ім. Горького, головна контора якого була у с. Владовка ( колишній Вальдхайм). До сьогоднішнього дня у селі збереглося кілька пам’яток менонітського минулого. Нині селище називається Кам’янка.
1. Залізнична станція Стульнево
Станцію збудували за кілометр на південь від колишнього села Гамберг у 1912 р. – тоді, коли споруджували залізничну колію. Станція обслуговувала північно-східну частину колонії Молочної, включаючи промислові об’єкти у Вальдхаймі. Багато хто з менонітів назавжди покинув свою домівку у 1920 роках саме з цієї залізничної станції, а пізніше, звідси починався страшний шлях у табори. Станційний будинок з часом був частково перебудований. Зокрема, це стосується даху, який зараз є шиферним. Однак споруда знаходиться у задовільному стані і досі використовується за призначенням.
Гіршау
Село Гіршау виникло у 1848 р. Його засновниками стали 30 менонітських родин, які раніше мешкали в інших селах Молочної: Вальдхайм, Прангенау, Порденау та Ґнаденхайм. Забудову села запланував Йоганн Корніс та «Сільськогосподарське товариство», усі умови яких були виконані. Є здогадки, що назву селу надав сам Корніс. Її можна перекласти як “hier” – “тут” і “schau” – “вигляд”. Село лежало на південному березі річки Бегім-Чокрак, паралельно до якої йшла головна вулиця Гіршау. По обидва боки розмістилося по 15 селянських господарств. Ті, що знаходились з північного боку, подвір’ями виходили до річки. З обох кінців головну вулицю перетинали менші, які сходилися до води. Ще одна вулиця у центрі села перетинала головну та вела до кладовища. Кожне господарство займала територію 64 х 256 м. Будинки та стайні будувалися з випаленої цегли. В 1852 р. у центрі села збудували школу. Оскільки мешканці належали до церковної громади Маргенау-Шензеє, своєї церкви у селі не було. У західній частині Гіршау з північного берега ріки працював млин. На півдні села була насаджена плантація дерев кількістю 30 579 (відомості за 1852 р.). В 1869 р. на площі 2 430 десятин містилося 30 великих та 30 малих фермерських господарств. В 1908 р. у Гіршау працювало кілька малих підприємств: гуртівня з продажу борошна (Ф. Дік), магазин прасок, швейних та пральних машинок (Й. Гільдебрандта), вітряний та механічний млини (Й. Тіссена).
В 1916 р. село назвали Промарно. У період голоду 1921 – 1922 років у Гіршау функціонувала благодійна кухня Менонітського центрального комітету (США). На початку 30-х років землі націоналізували, і у селі організували колгосп ім. Горького, відомий у регіоні своїм молокозаводом. Після війни усі зруйновані будинки села були відбудовані. На сьогодні про менонітів нагадує лише колишня в’їзна брама із стовпчиками та декілька нагробків без прізвищ, що збереглись на цвинтарі. У селі все ще мешкає один селянин менонітського походження. У теперішній час Гіршау є частиною села Владівка.
Ґнаденталь
Село Ґнаденталь засноване у 1862 р. на південному березі річки Курушани. Воно було одним з останніх сіл, заснованих на Молочній. Вулиця була розташована паралельно до річки, а по обидва боки її розмістилися подвір’я селян. Саме так рекомендувало облаштовувати село «Сільськогосподарське товариство» Й. Корніса. Згідно з такими рекомендаціями відбувалася вся забудова села. Будинки будували з випаленої цегли, дахи покривали черепицею. В 1969 р. Ґнаденталь налічував 30 великих та 9 малих фермерських господарств загальною площею землі 2094 десятини. По обидва боки села були висаджені три плантації дерев, а у центрі знаходилась школа. В 1908 р. у селі діяли: цегельня (Д. Дірка), кузня (Й. Дрідгера), млин-вітряк (К. Дрідгера). У роки Громадянської війни село потерпіло так само, як інші колонії на Молочній. Меноніти, які залишилися, покинули край в 1943 р. На сьогодні у селі збереглося кілька менонітських будівель. Село має назву Благодатне.
Ґнаденфельд
Село Ґнаденфельд засноване в 1835 р. менонітами старої фламандської релігійної общини, які походили із сіл Бренкенгофсвальде та Францталь Бранденбурзької провінції Пруссії. Старійшині общини, Вільгельму Ланге, прийшлося немало попрацювати, щоб домогтися дозволу від імператора Миколи І на переселення своєї общини до Південної Росії, оскільки на той час імміграція як програма вже не діяла. Але внаслідок активної діяльності Ланге 40 сімей прибуло до Молочної, де вони заснували нове село. Назву селища можна перекласти як поєднання двох слів: “подяка” (Gnade) цареві за те, що він порушив правило і дозволив общині переселитися, та “поле” (Feld), оскільки село розмістилося серед незасадженої деревами місцевості. Тоді, як більшість менонітських сіл засновувались або у долинах, або на березі річок, Ґнаденфельд знаходився на невеликому пагорбі. Село мало дві паралельні головні вулиці. Уздовж них розмістилося 20 великих (з розміром подвір’я 107 х 214 м та загальною площею 2 десятини) господарств з одного боку та 40 менших – з протилежного. Між двома вулицями проходила Церковна алея, яка розмежовувала великі господарства. З тильного боку менших господарств на сході села була висаджена плантація дерев. В 1851 р. вона налічувала 95 053 дерева. Воду брали з кількох колодязів.
Одразу ж після заснування села була заснована школа. Пізніше, у 1857 р., меноніти збудували середню школу. Трьома роками раніше, в 1854 р., мешканці звели гарну церкву. Духовне життя общини отримало нове дихання завдяки активному керівництву Ланге. Члени конгрегації (у порівнянні з іншими менонітами) були набагато духовнішими та більш культурними. Водночас вони вважалися навіть занадто сфокусованими на релігійному житті та мали обряди, нетипові для інших менонітських громад. Зокрема, вони благословляли дітей, проводили групові заняття з вивчення Біблії, організовували місіонерські свята, практикували омивання ніг та наголошували на поміркованості у всьому. Ґнаденфельд став центром нового духовного життя. Згодом у громаді почалися внутрішні суперечки. В 1860 р. тут була заснована Менонітська Братська община, яка мала величезний вплив на релігійне та громадське життя менонітів у Російській імперії.
У 1860-х роках село Ґнаденфельд налічувало близько 580 осіб, які володіли 34 великими, 12 середніми та 38 малими господарствами загальною площею землі 3 208 десятин. В 1870 р., під час проведення адміністративної реформи, колонія Молочна була поділена на дві волості. Ґнаденфельд став районним центром для 27 сіл східної частини колонії. Тоді у селі вже діяли: шпиталь, приватна жіноча школа та поштове відділення, працювали три млини (В. Нойфельда, Х. Арона, А. Едігера), два книжкові магазини (Ф. Возена , Й. Янцена), гуртівня з продажу сільськогосподарського інвентарю (А. Ремпеля), гуртівня борошняних виробів (Х. Бекера), лісопильня (братів Тевс), гуртівня промислових товарів та невеликий готель. На початку ХХ ст. Ґнаденфельд вважався найгарнішим серед багатьох привабливих менонітських сіл колонії Молочної.
В 1912 р. у Росії відбувалися святкування 100-річчя перемоги над військами Наполеона. Те, як було організоване це свято у Ґнаденфельді, стало прикладом для інших сіл. Окремі сюжети «Менонітської книги року» описують ті події та демонструють, що інколи меноніти йшли на радикальне порушення анабаптистських засад відірваності церкви від держави: “26 серпня 1912 р. у ранішній час над в’їзними воротами кожної садиби та всіма громадськими спорудами – школами, будинком управи волості, поштою та лікарнею, замайоріли синьо-біло-червоні прапори. О 9:00 у церкві почалася Служба Божа, під час якої пастор Х. Діркс розповідав про те, як Бог пов’язує історії народів та країн, та як навіть погода ставила опір армії Наполеона, і яке значення для Росії має двоголовий орел. Бог, напевно, відзначив нашу земну батьківщину, Росію. Він хотів її використати для окремих завдань, особливо у боротьбі проти Антихриста (Одкровення 12:14).
Пізнього пополудня, о 17.30 почалися інші збори, цього разу на відкритому просторі із західного боку церкви – у церковному дворику. Було багато присутніх, як менонітів, так і росіян. Пастор сидів на кріслі за столом, який знаходився зверху великих кам’яних сходів (біля головного входу до церкви). Він керував співами, читав довгу молитву, а хор заспівав декілька російських пісень. Він також прочитав уривок з історії про Вітчизняну війну 1812 року. Директор середньої школи Ґнаденфельда, пан Тенета, прочитав той самий текст російською мовою. Далі усі присутні співали пісень. Після годинної перерви почалися феєрверки. Церкву підсвітили великою кількістю паперових ліхтариків зі свічками. Так само була прикрашена уся церковна алея. Ліхтарики створювали містичне світло, а феєрверки були казковими. Натовп радісними вигуками підтримував кожний постріл, коли ракета летіла в небо, щоб розпастися діамантовим дощем. Після 45 хвилин вогнів, урочистості підійшли до кінця. Наостанок громада заспівала знову, і пастор благословив усіх віруючих”.
У 1918 р. населення Ґнаденфельда збільшилось до 800 осіб. Під час Першої світової війни село отримало назву Богданівка. Село пережило тяжкі часи у період революції та Громадянської війни. У 1920-х роках багато селян емігрувало, а в 1930-х роках почалася колективізація. У селі розмістилася центральна управа великого колгоспу ім. К. Маркса. Більшість менонітів, що залишилися після 1920-х років, виїхала у 1943 р. Село досі відоме як Богданівка. Менонітські будинки збереглися до нашого часу. Серед них будівлі середньої школи, пошти, поліклініки. Кілька років тому церква була зруйнована. Будинки приватної жіночої школи та районної управи знесли нещодавно.
1. Будівля Менонітської церкви
Хоча до наших днів церква не збереглася, але її нестандартний проект та цікаве місцезнаходження у селі варті на нашу увагу. Ґнаденфельд був єдиним селом Молочної колонії з двома паралельними вулицями та алеєю для прогулянок, розташованої між ними, яку називали Церковною. Хоча кілька інших селищ також були сплановані з двох паралельних вулиць, але жодне з них не мало такої алеї. Ця алея вела до входу у церкву. Церковне подвір’я відокремлювалося цегляною огорожею з брамою у вигляді турнікету. Церква Ґнаденфельда була збудована в 1854 р. за проектом менонітської церкви у Данцигу (Гданську), що датується 1819 р. Обидві церкви мали подібні пропорції, високі вертикальні арочні вікна, а також однакову форму даху. Інтер’єр обох споруд теж мав спільні риси: кафедра та амвон розмістилися навпроти головного входу, уздовж довгої стіни, а балкони – на коротких стінах. Будинки мали окремі бокові входи для жінок та чоловіків. Головний вхід був відкритий тільки для особливих подій, як, наприклад, для шлюбу, або похорон. Під час таких заходів лавки ставили так, щоб у центрі утворився широкий прохід від входу до кафедри. Церква була запроектована на 500 осіб. В 1895 р. на одному з балконів будівлі помістили справжній орган. Це була єдина церква Молочної, що мала такий інструмент. Церква мала чудову акустику, й органну музику було чути далеко за межами подвір’я. Для виконання хоралів на свята часто запрошували два хори. В 1909 р. община Ґнаденфельда налічувала 620 хрещених членів та 13 пасторів. Церкву закрили за часів радянської влади у 1933 р. На короткий час вона запрацювала в 1941 р., а після війни у храмі зробили кінотеатр. Нещодавно її повністю знесли, але залишилися фундаменти. Тепер на місті колишнього церковного подвір’я розбито парк.
2. Будинок середньої школи
Історія будівництва цієї установи сягає 1850 р., коли було вирішено організувати середню школу, яку назвали Братською школою у Ґнаденфельді. Селяни створили комітет з будівництва. Мета школи полягала у тому, щоб надавати освіту, тісно пов’язану з релігією та філантропією. Кошти на школу надходили від приватних спонсорів з міст Харкова, Москви та Балтії. Поруч з будівельним майданчиком Комітет заснував цегельню та лісопильню. Прибутки від виробництва мали йти на спорудження, а потім і на утримання школи. В 1857 р. було отримано офіційний дозвіл на будівництво, а в 1859 р. нова школа вже почала функціонувати. Установа діяла до 1863 р., її закрили у зв’язку з розколом общини. Волосна влада Ґнаденфельда викупила той будинок у 1870 р., відновила його та відкрила там управу. Коли згодом збудували новий адміністративний будинок, у старому будинку знову запрацювала середня школа. Її було відкрито у 1873 р. Як і в інших менонітських школах Росії, освітній період в ній тривав шість років. У 1914 р. правління вирішило змінити профіль освіти. Це було зроблено з метою послаблення контролю з боку Міністерства освіти Росії. Установа стала школою бізнесу і належала до Міністерства комерції та фінансів, яке не так завзято цікавилося навчальним процесом. У 1914 р. в школі у чотирьох класах навчалося 150 учнів, та викладало п’ятеро вчителів.
Споруда школи була розташована паралельно до вулиці, складалася з чотирьох класних приміщень, великого актового залу, вчительської кімнати та квартир для вчителів на першому поверсі. Певний час з боку вулиці знаходилась веранда, де демонструвалися чучела тварин та інші експонати. Гардероб містився у підвальному приміщенні, куди можна було також увійти сходами з подвір’я. Туалети та господарські будинки розмістилися на подвір’ї школи. Стіни будинку були збудовані з цегли, а дах вкритий черепицею. Шкільне подвір’я мало огорожу з великими декорованими воротами. Після Громадянської війни установу об’єднали з іншими школами, і в цих приміщеннях було створене семирічне профтехучилище. У наступні роки школу постійно розширювали. Добудови виконував Петер Воз, мешканець Ґнаденфельда. Донедавна у колишньому будинку школи знаходилось правління колгоспу. Хоча дах будинку замінили, загальний стан будівлі дуже незадовільний.
3. Будинок Якова Раубша
Цей великий цегляний будинок будо збудовано паралельно до вулиці. Декоративні елементи складали цегляні пілястри, що були розташовані по кутах споруди та між вікнами фасаду. Щоб підкреслити ці елементи, будинок було пофарбовано у різні кольори. Сьогодні дім знаходиться у доброму стані, навіть збереглася натуральна черепиця на даху.
4. Будинок Дітриха Ремпеля
Великий цегляний будинок, збудований на замовлення родини Ремпеля, стояв паралельно до вулиці. Стіни з гарними деталями декору зовні вкриті штукатуркою. Простір між вікнами ділиться пілястрами аж до карнизу. Бокові стіни гарно оздоблені. Фронтонні арочні вікна були обрамлені півколонами. На жаль, автентичну черепицю на даху замінено на шифер. Після Громадянської війни у будинку відкрили книжковий магазин. Сьогодні споруду використовують як гуртожиток для робітників.
5. Будинок волосного управління
Коли у 1870 р. Молочна колонія була поділена на дві адміністративні частини, Ґнаденфельд став центром східної волості, яка включала 27 сіл. Перша управа спочатку розмістилася у колишній школі, яку придбала волость. В 1872 р. за для волосної управи було збудовано новий цегляний будинок. Після 1923 р. короткий час у цьому будинку діяла аграрна школа. До наших днів будинок не зберігся.
6. Будинок пошти
Цей великий цегляний будинок знаходився паралельно до вулиці. Він виглядав як інші великі споруди у селі та мав традиційне оздоблення. Зовнішні стіни вкриті штукатуркою. На кутах та між вікнами знаходилась цегляна кладка у вигляді пілястрів. Довкола фронтонних та нижніх вікон – декор. Черепицю з часом замінили на шифер, але збереглися автентичні ворота та стовпчики огорожі.
7. Лісопильня Тевсів
Споруда мала два бокових крила, що майже виходили на вулицю. В одному крилі розмістилися помешкання родини, а у другому – скоб’яна лавка. Позаду знаходилася лісопильня, власниками якої були Корнелій, Пітер та Яків Тевси. Опісля на цьому місці зробили аптеку. Кути будинку та вікна декоровані пілястрами та орнаментом з цегли. Щоб підкреслити ці деталі, будинок фарбували у різні кольори. З часом споруду перебудували: замінили черепицю на шифер, а один з фронтонів вкрили дерев’яними дошками. Нині будинок використовується як жиле помешкання.
8. Поліклініка
Поліклініка містилася у довгому прямокутному будинку паралельно до вулиці, який виглядав подібно іншим будинкам поселення, але мав дещо більший розмір. Збудовані з цегли стіни мали орнамент довкола вікон. Первинне призначення споруди – поліклініка та денний стаціонар. У період Громадянської війни у будинку розмістився пологовий будинок, а в роки Другої світової війни – командний штаб німецької армії. Сьогодні споруда стала зерносховищем. Вікна закладені цеглою, форма даху змінена, а замість черепиці покладено шифер.
9. Будинок Клауса Гайда
Житловий будинок, який належав родині Клауса Гайда, містився паралельно до вулиці. Стіни ззовні мають досить багате оздоблення, особливо довкола вікон. У деяких місцях будинок прикрашають структурні пілястри. На східній тильній стіні жодного декору нема. Колись у цьому місці до стіни примикала стайня. Дах з фронтонами перебудували на спадистий і вкрили шифером. На бокових стінах збереглися ініціали К. Н. та дата побудови (18 …). Подальшими власниками будинку була родина Х. Бекера та сім’я Г. Унру. Сьогодні у будинку розмістилася ветеринарна аптека.
10. Кладовище
Кладовище розмістилося у північній частині села, зі східного боку вулиці, що перетинала дві паралельні. Пізніше через дорогу від старого облаштували новий цвинтар. У 2004 р. на старому цвинтарі поставили пам’ятний знак менонітам, які мешкали у селі та долучилися до розвитку державного, релігійного та культурного життя Південної України.
11. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок є майже типовим в сенсі пропорцій та деталей. Однак вікна з головного фасаду, три арочні вікна нагорі фронтону, а також три вікна безладно розміщених на боковому фасаді надають споруді непересічного вигляду.
Ґнаденхайм
Село Ґнаденхайм засноване у 1821 р. на південному березі ріки Бегім-Чокрак. Засновниками були 16 менонітських родин фламандського походження, 10 з яких прибули із Західної Пруссії. Люди отримали грошову допомогу у сумі 7 620 карбованців, що становило від 560 до 854 карбованців на родину. 6 родин прибули з інших сіл колонії Молочної. Власний капітал сімей не перевершував 200 карбованців на сім’ю. Ще 4 родини переселилося до Гнаденхайма у 1822 р., ще 2 – у 1844, та по одній у 1845 та 1846 роках. Таким чином, у селі мешкало 24 родини. Назву селу дав Йоганн Корніс. Оскільки сусіднє село назвали Олександерволь, бо імператор якось побажав селянам щасливої дороги, то, як вважав Корніс, це село треба назвати Ґнаденхайм, оскільки влада проявила милість (Gnage) та дала згоду на переселення. Головна вулиця села проходила паралельно до річки, а по обидва боки знаходились садиби селян. У 1825 р. село збудувало будинок школи розміром 7,6 х 8,5 м з цегли-сирцю. Коли кількість учнів у школі зросла до 50, будинок став замалим. Тому у 1844 р. під наглядом «Сільськогосподарського товариства» збудували нову школу. Споруда була зведена з випаленої цегли, покрита черепичним дахом у голландському стилі та мала розмір 9,8 х 16,5 м. Висота будинку становила 3,2 м.
В 1829 р. у селі збудували зерносховище, а у 1836 р., знову ж таки за проектом «Сільськогосподарського товариства», висадили плантацію дерев та сільський сад. У 1851 р. плантація вже налічувала 85 983 дерева. За період від 1828 до 1842 рр. п’ять садиб згоріло під час пожежі. В 1857 р. село налічувало 24 великих господарства (1 560 десятин землі), а уже в 1869 р. тут було 22 великих, 4 середніх та 29 малих фермерських господарств загальною площею угідь – 2 024 десятини. В 1908 р. промисловість села була представлена такими підприємствами: цегельнею (Й. Герцена), двома вітровими млинами (Й. Діка та А. Фаста) та магазином промислових товарів (Возена та Діркса). Менонітську Братську Церкву у селі збудували після 1910 р. Тоді громада злилася із церковною общиною сусіднього села Рюкенау. Німецька армія під час відступу у 1943 р. майже повністю зруйнувала село. Так до наших днів не зберігся жодного менонітського будинку. Сьогодні село має назву Балашівка.
Ґроссвайде
Село Ґроссвайде засноване у 1820 р. 22 родинами менонітів фрисландського походження, які прибули із Західної Пруссії. До них приєднались сім’ї, що прибули в 1818 р., більшість переселенців оселились у Гроссвайде у 1819 р., а останні приїхали в 1820 р. Російська влада забезпечила 15 сімей позикою у сумі 10 244 карбованців. Решта родин отримали 25 000 карбованців. Цього було достатньо для облаштування господарства. Ті родини могли собі дозволити будівництво солідних домів та купівлю худоби. Село назвали так само, як їх попереднє місце проживання у Західній Пруссії. Ґроссвайде знаходилось на березі річки Сиссикулак на землях, які до того орендував Йоганн Корніс і які він здавав ногайцям під пасовище. Воду брали як з ріки, так і з колодязів, але після землетрусу 1838 р. рівень води у криницях змінився, і вона стала гіркою на смак. У той час, як для худоби мешканці будували стайні, для себе вони зводили дешеві дерев’яні хатки. Першу зиму селяни пережили у стайнях. До наступного року вони вже будували надійне житло. До 1848 р. у селі налічувалось 6 справжніх домів з випаленої цегли, чотири з яких були вкриті черепицею. У центрі села знаходилась школа розміром 10,7 х 19,5 м. Будинок власника магазину Х. Янцена мав розміри 12,2 х 24,4 м. У Ґроссвайде був один з найбільших приватних розсадників дерев. Він належав Х. Штоббе, який у 1848 р. налічував 10 000 дерев. Наприкінці1851 р. на сільській плантації росло 84 716 дерев. В 1869 р. Ґроссвайде мало 21 велике, 6 середніх та 31 мале фермерське господарство загальною площею обробленої землі 2 056 десятин. У 1906 р. село заснувало сирітський притулок. В 1908 р. кількість населення становила 427 осіб. Тоді ж у Ґроссвайде діяли два вітряні (П. Болдта, Й. Классена) та механічний (Г. Фрізена) млини.
Після війни село стало центром великого колгоспу. Сьогодні воно називається Просторе. До наших днів залишилося тільки кілька менонітських пам’яток.
1. Притулок для сиріт
В 1906 р. Абрахам та Юстина Гардери продали свій маєток у Криму та купили у с. Ґроссвайде 5 десятин землі під будівництво сирітського притулку. На цій ділянці вже знаходився двоповерховий цегляний будинок, який використовувався як склад. Подружжя вирішило відремонтувати будівлю та використовувати її за новим призначенням. Довкола будинку знаходився сад, який у 1910 р. збільшили до двох десятин. В 1912 р. у притулку проживало 39 сиріт. На тій же ділянці згодом збудували новий будинок, який обійшовся меценатам у 12 000 карбованців. Гардери назвали притулок Ебен-Езер. Нова споруда мала дві класні кімнати, три великі спальні, кімнату для виховательки та кімнату для вчителя. У підвальному приміщенні розмістились ванні кімнати та система центрального опалення. У новому будинку жили хлопчики. Дівчатка мешкали у старому корпусі. Офіційне відкриття притулку відбулося 31 жовтня 1912 р. Навесні 1913 р. над зовнішнім майданчиком, де бавилися діти, було збудовано дерев’яний навіс розміром 6,4 х 22,4 м для захисту від дощу та спеки. Він був сконструйований таким чином, що не закривав денного світла і мав добру вентиляцію. На майданчику діти грали у боулінг, який подарував Герман Нойфельд з Гальбштадту, а також виконували вправи на гімнастичному та спортивному обладнанні.
В 1913 р. у будинку мешкало 50 сиріт, 29 з яких були шкільного віку. Двоє з дітей відвідувало школу в с. Олександеркроне, решта навчалася у школі при притулку. 11 дітей були дошкільнятами. Того ж 1913 р. Гардери за фінансової допомоги спонсорів змогли вивезти групу дітей на екскурсію до Німеччини. В 1915 р. вони купили нову 50-десятинну ділянку за 50 км від Ґроссвайде, де хлопчики, які закінчили початкову школу, вправлялися у фермерстві. Того ж року Абрахам Гардер придбав ще дві ділянки у Ґроссвайде. На першій було збудовано актовий зал та житло для вчителів, а на іншій – невеликий шпиталь. У 1922 р. Гардер перестав опікуватися притулком, діяльність якого продовжилась. В 1928 р. через великий наплив російських сиріт притулок стає затісний. Тоді сиротинець переводять до колишнього маєтку Штайнбах. Залишені будівлі пустували упродовж кількох років, але пізніше в них розмістили клуб. У 1934 р. будинки віддали під школу.
Елізабетталь
Село Елізабетталь засноване у 1823 р. на північному березі ріки Чокрак. Засновниками були 22 менонітські родини фламандського походження. Ще три родини приїхали наступного року. Більшість переселенців прибула з Пруссії ще до 1823 р. 14 сімей переселенців одержали від уряду безпроцентну позику у розмірі 10 826 карбованців. Решта родин привезла з собою власний капітал, який в сумі становив 14 300 карбованців. Переселенці назвали село Елізабетталь на честь дружини імператора Олександра І, Єлизавети. Головна вулиця села була запроектована паралельно до ріки, по обидва боки якої розмістилися садиби селян. Цю головну вулицю пересікала інша, яка вела до кладовища. Земля, на якій було засноване село, у минулому орендував Клаас Вінсон, власник сусіднього маєтку Штайнбах. Він, у свою чергу, орендував цю землю ногайцям. Хоча початкові роки селища, як і всюди, були нелегкими, . в 1851 р. у селі нараховувалось 87 469 дерев. Село жило з вирощування зернових культур та розведення шовкопряду.
Першим житлом переселенців були мазанки або маленькі дерев’яні хатки. Згодом їх замінили на більш постійні будинки зі стайнями. У центрі села була збудована школа. У Елізабетталі працювало два млини-вітряки (К. Функа та І. Копа), а також цегельня (Й. Дерксена). Своєї церкви село не мало, селяни належали до конгрегації менонітської церкви у с. Порденау. В 1869 р. с. Елізабетталь складалось з 22 великих, 6 середніх та 29 малих фермерських господарств площею 2 089 десятин землі. У 1913 р. населення села становило 436 осіб. Під час Громадянської війни кількох мешканців села було вбито, багато померло від тифу. У 1930 р. в селі організували колгосп. У наш час Елізабетталь, об’єднаний з колишнім Олександерталем, має назву с.Олександрівка. У селі збереглося лише декілька менонітських споруд.
Кліппенфельд
Село засноване у 1863 р. менонітськими родинами з інших сіл колонії Молочної. Воно було одним з двох останніх населених пунктів, започаткованих на Молочній згідно з рекомендаціями «Сільськогосподарського товариства». Головна вулиця з садибами пролягала паралельно до річки Токмак. У північній частині села позаду садиб мешканці насадили плантацію дерев. В 1869 р. у Кліппенфельді налічувалося 27 великих та 14 малих фермерських господарств зі загальною площею землі 1 979 десятин. У 1908 р. в селі мешкало 315 осіб. Була тут і своя промисловість: два вітряних млини (Й. Брауна), два механічні млини (Ф. Веделя, Й. Нойштедтера та братів Регірів), цегельня (Х. Ренпеннінга). Неподалік від центра села стояла школа. Церкви не було. Розташоване на границі Молочної колонії, село дуже постраждало під час Громадянської війни. У роки Другої світової війни, коли німецька армія відступала, село було майже повністю знищене. Останні кілька об’єктів, пов’язаних з менонітами, зникли близько 10 років тому назад. Нині територія колишнього села входить до складу містечка Стульнево.
Кліфельд
У 1840 р. 40 менонітських родин, вихідців з інших селищ колонії Молочної, заснували нове поселення Кліфельд. План розміщення будівель у селі був цілком традиційним: через центр села та паралельно до ріки Юшанли проходила головна вулиця, а по обидва її боки розташовувалися господи. З північної частини села на південному березі ріки поміж фермерськими господарствами мешканці насадили плантацію дерев. В 1857 р. кількість населення села зросла до 249 осіб, а земля, яку вони обробляли, становила 2 600 десятин. В 1869 р. у Кліфельді налічувалося 37 великих, 6 середніх та 38 малих господарств зі загальною площею землі 3 208 десятин. У центрі села було збудовано школу. Церкви у Кліфельді не було. Богослужіння іноді проводили у будинку одного з мешканців – Й. Гіберта. Село мало кілька промислових об’єктів: вітряний та механічний млини (Й. Гейнріхса), цегельню (П. Вінца). Поселення майже повністю було знищене у період Другої світової війни. З усієї забудови села вцілила тільки школа, яку нещодавно зруйнували. Таким чином, наразі нічого не нагадує у Кліфельді про менонітське минуле. Землі села приєднані до с. Грушівки, у склад якої також входять колишні Олександеркроне та Ліхтфельд.
Контеніусфельд
Село засноване у березні 1831 р. Поселенці шляхом жеребкування розподіляли землю на ділянки під посіви. Влітку розпочалося будівництво садиб. Перші 30 сімей прибули сюди з різних куточків колонії Молочної. Село дістало назву на честь Самуіла Х. Контеніуса, усіма шанованого чиновника Опікунської контори, яка здійснювала нагляд та керівництво над іноземними переселенцями у Південній Росії. Селянські садиби були розташовані уздовж головної вулиці села, по 15 з кожного боку. Вулиця тягнулася паралельно до ріки Курушани. Кожне господарство було завширшки 76,8 м. Садиби виходили до води з тилу північного боку вулиці. В 1846 р у південній частині села була висаджена плантація дерев. Через два роки кількість дерев становила 53 120, а у 1851 р. – 78 137. Поклади білої глини, знайдені біля соляної дороги Перекоп-Бахмут, були добрим матеріалом за для декоративного оздоблення будинків та виготовлення цегли-сирцю. До 1848 р. усі споруди будували саме з цього матеріалу. У 1835 р. мешканці збудували школу із сирцю розміром 8,5 х 17,0 м. У 1848 р. в ній навчалося 85 учнів. У порівнянні з іншими селами, врожайність тут була середнього рівня, хоча земля була наділена родючим чорноземом. Глибокі криниці забезпечували мешканців водою до 1838 р., коли внаслідок землетрусу рівень ґрунтових вод піднявся настільки, що користуватися криницями стало неможливо. В 1848 р. у селі збудували центральне зерносховище, споруда якого була зведена з цегли та покрита черепицею. У 1869 р. в селі налічувалося 25 великих, 10 середніх та 33 малих господарств площею 2 478 десятин землі. У 1908р. населення Контеніусфельда збільшилося у 1908 р. У селі працювало два вітряні млини (Й. Тевса, Б. Янца) та цегельня (О. Каспера). До нашого часу збереглося небагато пам’яток про менонітів. На кладовищі знайдено зруйнований нагробок з написом “Абрахам Тіссен”. Колишній Контеніусфельд разом із сусіднім Шпаррау сьогодні є частиною села Довге. Нещодавно у селі відкрили меморіальний знак в пам’ять про мешканців села, які загинули на фронті. Серед призвищ згадуються Фрізен та Гейнріхс.
Курушани
Слід зауважити, що Курушани не були селом, а скоріше великим громадським пасовищем для овець, яким володіла Гальбштадтська волость. Хутір розмістився на березі річки Курушани, на північний схід від села Розенорт. На північному березі ріки знаходились великі сільські господарства, а з південного боку розмістилося декілька будинків та малі фермерські господарства. Там працювала цегельня Вібе та, як мінімум, росло три плантації дерев. На одному з наділів північного берега ріки місцеві мешканці збудували школу. Курушани функціонували майже як село. На захід від житлового району, на землі колишнього громадського пасовища, було збудовано дім престарілих. Зелені плантації дерев відділяли його територію від ферм та садиб. До теперішнього часу будинку престарілих не збереглося. У Курушанах можна побачити лише кілька менонітських споруд.
1. Будинок для людей похилого віку
У 1903 р. мешканці Гальбштадтської волості вирішили збудувати притулок для старих за віком членів громади, які не мали родичів та залишились без піклування. Будівництво приурочили до 100-річчя заснування колонії Молочної. Гальбштадтська волость надала під будівництво центральну ділянку землі розміром 35 десятин, що колись було пасовищем. Ділянка лежала на березі ріки Курушани на північний схід від села Розенорт. На схід від території густо росли дерева, які захищали від східних вітрів. У 1904 р. меноніти створили комітет з будівництва. Його членами стали Герхард Нойфельд, Йоганн Вібе та Петер Льовен. Автором проекту був Йоганн Браул. Під час будівництво були деякі затримки в роботі, що було спричинено дефіцитом цегли. У грудні 1906 р. будинок здали в експлуатацію, і відбулося урочисте відкриття закладу. Загальна вартість споруди становила 40 000 рублів. Кошти частково пожертвували великі землевласники, а частково їх зібрали у церквах.
Будинок міг обслуговувати до 60 мешканців. У ньому було 18 житлових кімнат. В їдальні знаходилось п’ять великих столів, за якими могли вміститися усі мешканці та обслуговуючий персонал. Ця ж кімната використовувалась для богослужінь. На поверхах розміщувалися дві ванні кімнати та два туалети. У мансарді фронтону було дві вільні кімнати.
Хоча сам будинок мав дерев’яний каркас, його стіни були збудовані з цегли. Підлога будинку була дерев’яною, і лише на кухні – зроблена з бетону. Дах споруди був вкритий цементною плиткою. Для освітлення використовували висячі гасові лампи. У пивниці стояли два великі стальні котли, у які помпували воду з криниці. Цю воду використовували для кухні, ванних кімнат та туалетів. У стайні, що розмістилася поруч, могло стояти 12 корів, 8 коней, а також було приміщення для персоналу та пральні. Територія закладу включала сад розміром 2 десятини та город у 1,5 десятини землі. Там вирощували овочі та фрукти, які йшли на стіл мешканців. В 1913 р. будинок надавав притулок 64 постояльцям. Хоча було прийнято рішення про розширення господарства, цей проектне був реалізований. В 1920 р. контроль над будинком престарілих взяла на себе держава. У наш час будинок не зберігся.
2. Будинок із стайнею Вільгельма Нойфельда
Цей дім розмістився на північному березі ріки Курушани. Дім було збудовано паралельно до головної вулиці, а стайня була розташована під прямим кутом до неї. Обидві споруди були цегляними, дах був вкритий черепицею, а бокові фронтони обшиті вертикальними дерев’яними дошками. Будинок із стайнею зберігся до наших днів, хоча тепер дві частини будівлі не з’єднані між собою. Хоча споруди знаходяться у дуже поганому стані, декоративне оздоблення на стінах все ще проглядається.
Ладекоп
Село засноване у 1805 р. 16 менонітськими родинами, які приїхали із Західної Пруссії. Вони ж назвали його як їхнє колишнє село у дельті ріки Вісла. Село лежало на 2 км на південь від ріки Токмак. Уздовж головної вулиці містилися садиби селян. Тільки шестеро родин з новоприбулих мали необхідну суму грошей для побудови невеликих дерев’яних хат. Ліс для цього їм забезпечило місто Олександрівськ. Четверо із тих сімей взяло по дві ділянки землі на себе та своїх дітей. Їхній загальний капітал становив приблизно 11 000 рублів. Решта родин не мали коштів – їм було призначено безвідсоткову позику у сумі 4 975 рублів від уряду. Першу зиму родини жили у земляних хатах. Пізніше були збудовані будинки, по 10 з кожного боку вулиці. З обох кінців вулиці за садибами було насаджено дві ділянки дерев.
30 перших років свого існування село боролося з труднощами, зокрема з втратами урожаю. Але врешті-решт умови життя поліпшилися. Селяни обробляли не тільки землю, але й вирощували тутовий шовкопряд. У центрі села згодом побудували простору школу, але церква у Ладекопі споруджена не була. Більшість селян належали до менонітської церкви у Петерсгагені. В 1851 р. у селі висадили 107 908 дерев. В 1869 р. Ладекопп налічував 20 великих та 29 малих фермерських господарств загальною площею 1 764 десятини. В 1908 р. у селі функціонувало кілька промислів: цегельня (Д. Вальде), фарбувальна майстерня тканин (Я.. Бестватера), два вітряних (А. Тевса, П. Фаста) та один паровий млин (Г. Варкентіна). У 1910 р. за кілометр від Ладекопа було збудовано ще одну цегельню (П. Й. Діка). Глину для неї брали з навколишніх пагорбів. Згодом започаткували й інший бізнес: тут запрацювали столярна майстерня, фабрика з виготовлення підвід, кузня. Деякі мешканці села працювали у сусідньому Токмаку. У 1914 р. населення Ладекопа налічувало 460 осіб. Сьогодні село втратило свої особливості та стало частиною міста Токмак. Наразі тут збереглося декілька менонітських будівель.
1. Сільська школа
Починаючи з 1890-х років, російський уряд почав проводити реформу шкільної освіти по всій країні. Згідно з реформою були опрацьовані спеціальні вимоги стосовно побудови нових шкіл у сільських місцевостях. Вимагалося забезпечити правильне освітлення, тепло та простір. У той період з ініціативи органів місцевого самоврядування (земств) збудовано багато нових шкіл. Земства забезпечували проектами та стандартними планами споруд. Деякі менонітські села скористалися такою можливістю та отримали плани, у тому числі Ладекоп. Коли старійшини вирішили замінити старе приміщення школи, була подана заявка до м. Харкова на виготовлення архітектурного проекту нового шкільного будинку, але архітектори, які мали втілювати його, запросили занадто багато грошей. Лише після довгих переговорів вони погодилися на умови села. Школу закінчили будувати близько 1910 р. На той час у ній була одна велика і одна мала класні кімнати. Більша кімната мала форму аудиторії. Її часто використовували для зібрань громади та церковних богослужінь.
У школі також були два житлових приміщення для вчителів – більше та менше за розмірами. У плані споруда мала форму літери Н, з центральною секцією та двома витягнутими до переду і в тил крилами. Головний та тильний фасади прикрашалися фронтонами. Фронтон, який згодом демонтували, височів і над головною частиною будівлі. Цегляну огорожу, що знаходилась довкола подвір’я, тепер замінили на звичайну металеву сітку. Цегляні стіни пофарбували. На даху будинку залишилася натуральна черепиця. Будівля у задовільному стані. Тепер там міститься управління реєстрації транспортних засобів.
2. Менонітський будинок
Збудований у 1898 р., будинок є типовим для архітектури колонії Молочної: тут присутні й декоративна кладка з цегли під карнизом, і три великі пласкі арочні вікна на фронтоні, і дах з натуральної черепиці. Ще декілька років тому до будинку примикала стодола, що робило його типовою старою менонітською садибою. Однак згодом одну частину будинку було розібрано, і тепер дім та стодола між собою не сполучаються. Будинок упродовж свого існування перебудовувався. З’явилися великі вікна на фасаді, а стіни помалювали фарбою. Він все ще використовується під житло.
3. Менонітський будинок
Цей дім збудовано у 1892 р. Він має дуже простий вигляд, прикрашений лише рустикою наріжників. Фронтонні вікна декоровані цегляною кладкою, у той час, як нижні вікна оздобленні дерев’яним обрамленням. Справжній черепичний дах зберігся дотепер, але стіни знизу пофарбовані. Сьогодні тут розмістився реабілітаційний центр для наркозалежних.
Ландскроне
Село Ландскроне засноване у 1839 р. на землі, яку орендував Йоганн Корніс, у якого її, у свою чергу, орендував Генріх Янцен з с. Шенвізе. Село лежало на березі ріки Бегім-Чокрак. Долина ріки звужувалася, тому місцевість надавала можливість збудувати село лише на дві вулиці, що розмістилися паралельно до річки. Відстань між вулицями дорівнювала 470 м. Та вулиця, що була південніше, вважалася головною. Усі будівлі були зведені згідно з вимогами «Сільськогосподарського товариства» та за рекомендаціями Йоганна Корніса. Сорок родин-засновників прибули з інших сіл Молочної, 26 з них – у перший рік. За перший рік переселенці збудували 19 будинків з червоної цегли на південній вулиці та 7 із білої – на північній. Решта 11 сімей прибули наступного року, а у 1842 р. приїхали останні 3 родини. Назву селу дав Корніс, але так ніколи і не пояснив старійшинам свій вибір. Оскільки ріка навесні часто виходила з берегів, село неабияк, особливо у перші роки, потерпало від повені. Тому в 1844 р. було вирішено через центр села прокласти канал завширшки 12 м. Так русло ріки було змінено, а канал наповнено водою зі старого русла Бегім-Чокрака.
Як рекомендувало «Сільськогосподарське товариство», селяни будували свої домівки переважно з червоної цегли,. Тому росіяни часто називали село Червоним.
У Ландскроне була збудована школа з трьома класними кімнатами. У 1848 р. в селі налічувалось 5 500 фруктових дерев, а до 1852 р. їх кількість збільшилась до 104 905. В 1869 р. Ландскроне налічувало 36 великих, 8 середніх та 34 малих фермерських господарств на землі площею 3 144 десятини. У 1908 р. населення села становило 518 осіб. Промисловість була представлена цегельнею (Й. Дерксена), двома вітряними млинами (Д. Вінса, О. Делескі), механічним млином (Д. Вінця), магазином (П. Діка) та гуртівнею борошна (П. Регіра). У 1910 р. в селі збудували нову церкву, а в 1911– 1913 рр. – залізницю, відрізок якої між Токмаком та Стульнево пролягав повз північну околицю Ландскроне. Поруч з селом було знайдено поклади високоякісного піску, який прекрасно годився для будівництва залізничних насипів. До кар’єру провели під’їзну дорогу, і це дало можливість великій землекопній машині набирати пісок та вантажити його у товарні вагони. Подивитися на працю гігантської драги приїжджало багато людей, особливо часто сюди возили шкільні екскурсії. Цей бізнес давав добрий зиск мешканцям села – земля кар’єру, площею 10 десятин, принесла селу прибуток у 15 000 карбованців за десятину.
Після закінчення будівництва залізниці під’їзну дорогу розібрали, а драгу повернули до Німеччини. Великий піщаний кар’єр став місцем розваг місцевої молоді. В 1913 р. у Ландскроне проживало 600 осіб. Тоді ж побудували середню школу. Село було майже повністю знищене у 1943 р. під час відступу німецького війська. Сьогодні село називається Ланкове. Від колишнього Ландскроне не залишилося майже ані сліду, і лише каміння з руїн церкви залишаються німими свідками минулого.
1. Споруда Менонітської церкви
У жовтні 1909 р. мешканці села звернулися до комісії з питань будівництва при уряді Таврійської губернії з проханням дозволити будівництво нового молитовного будинку в Ландскроне.
Петиція була складена від імені членів парафій у с. Маргенау та Шензеє. Тоді ж представники громади, Йоганн Ж. Дерксен та Петер О. Мартенс, представили комісії креслення майбутньої церкви. 31 жовтня 1909 р. комісія надала дозвіл на будівництво, і в 1910 р. громада розпочала роботи. Церкву збудували у псевдоготичному стилі, із витягнутими готичними вікнами та контрфорсами, розміром 14 х 28 м. Кафедра та амвон містилися по один бік прямокутного будинку паралельно до довшої стіни. Своїм інтер’єром та оздобленням церква дуже відрізнялася від усіх попередніх менонітських сакральних споруд у Росії. Пізніше багато років поспіль у церкві було зерносховище. Сьогодні будівля церкви повністю зруйнована.
Лібенау
Село засновано у 1823 р. зусиллями 9 родин, які іммігрували до колонії Молочної з Пруссії. Разом із старійшиною, Петером Францом, вони об’єдналися з іншими 11 родинами, які вже проживали у колонії за для заснування нового села – Лібенау. 13 сімей не мало потрібних коштів для облаштування, тому уряд надав їм кредит у розмірі 10 052 карбованців. Решта родин мала власний капітал у сумі від 18 000 до 24 000 карбованців. Назва селища виникла тоді, коли переселенці побачили землі майбутнього села. Слова “Liebe” – “гарний” та “Аuе”– “луг” разом злилися у назві Лібенау. Село розміщувалося на південному березі ріки Токмак, і головна вулиця простягалася уздовж неї. По обидва боки містилися садиби людей. Ті, що були з північного боку вулиці, виходили подвір’ями до води. У центрі села стояла школа. Криниці забезпечували селян доброю водою з глибини лише 4–5 метрів. Незважаючи на труднощі та неврожаї, застосовуючи сівозміни, у 1840-х роках село вийшло на середній показник збору зернових. Розсадник дерев села у 1851 р. налічував 79 488 одиниць. В 1869 р. Лібенау мало 20 великих господарств, до яких пізніше додалися ще 22 малих. Загальна площа землі становила 1 652 десятини. Промисловість села складалася з трьох вітряних млинів (П. Езау, Г. Фрізена, Й. Бекера), цегельні (В. Нойфельда) та двох фабрик, що виготовляли сільськогосподарські знаряддя (Й. Франца, М. Гіберта). В 1912 р., коли ріка Токмак вийшла з берегів, у селі стався сильний паводок. Вода піднялася так високо, що сягала підвіконників деяких будинків. Багато домів зруйнувалося. Ще більше село постраждало за часів революції та Громадянської війни. Кілька селян було вбито солдатами Махновської армії, а ще кілька стали жертвами тифу. Сьогодні село відоме під назвою Остриківка. До наших часів збереглося кілька менонітських будинків, а також огорожі та брами до них.
1. Фабрика Якоба Франца
Фабрика, власником якої був Якоб Франц, виготовляла фуражні січкарні, які збували селянам та землевласникам. До комплексу входила столярна майстерня, яка робила дитячі іграшки та меблі. Споруда фабрики була збудована з цегли, дах її був вкритий натуральною черепицею. Через великі арочні вікна всередину проникало багато світла. Власник із родиною мешкав на тому ж подвір’ї.
2. Будинок Нойфельда
Цей менонітський будинок є типовою спорудою для колонії Молочної. Фронтонні пласкі та заокруглені за формою вікна, обрамлення довкола нижніх вікон та наріжники у вигляді пілястрів з рустів робили споруду дуже характерною для менонітського будівництва. У будинку все ще живуть люди, і він зберігається у відносно доброму стані. За період свого існування споруду декілька разів перебудовували, черепицю замінили на шифер.
Лінденау
Село Лінденау засноване у 1804 р. на відстані 574 м. від східного берега ріки Молочної, у долині, через яку плив струмок. Воно розкинулось на 2,3 квадратні кілометри. Частина території між струмком та рікою завжди була під загрозою затоплення, але водночас це була відмінна для пасовища земля. Земля, яку використовували для фермерства, розкинулася на південний схід від села на височині. Село було засновано на місці колишнього ногайського поселення. Хоча у Лінденау оселилася 21 родина менонітів фламандського походження, тільки одна з них мала засоби до існування. Загальний капітал решти переселенців становив 8 000 карбованців. Спочатку деякі переселенці жили у простих землянках, або будували дерев’яні хатинки на кілька сімей. Село деякий час значилося під номером 5, а потім було назване як колишнє село у Пруссії. Перші роки виявилися дуже складними, врожаї були невисокими. Однак у 1840-х роках село досягло середніх показників вирощування пшениці, а продукція шовку була просто відмінною. У селі знаходився розсадник (І. Брауна), який налічував 12 970 дерев. Плантація розташовувалася за фермерськими садибами із східного боку. В 1851 р. у селі налічувалось 126 182 дерев. В 1869 р. у Лінденау існувало 19 великих, 4 середніх та 29 малих фермерських господарств. Землі сягали площі 1 829 десятин.
В 1908 р. у селі проживало 454 осіб. Тоді ж у Лінденау працювали три кузні (Г. Гайдебрехта, Й. Еннса, М. Вінса), дві майстерні з виготовлення підвід (Д. Фаста, Д. Нойфельда), млин на паровій тязі (В. Пеннера), механічний млин (Н. Янцена), магазин промислових товарів (Я. Варкентіна), фарбувальня тканин (Г. Гайдебрехта), фірма з викопування колодязів «Нойфельд і Штоббе». Була у селі й майстерня з виготовлення замків та ключів (Я. Мандтлера), оббивна майстерня (Г. Еверта), а також мешкав кравець Г. Штобе. До 1895 р. село мало свого годинникаря –Ж. Мандтлера. Сільська школа розмістилася у центрі села. Пізніше до неї була прибудована середня школа, яку закрили за радянських часів. У роки Громадянської війни кілька мешканців Ліхтенау були замордовані солдатами Махновської армії. Незабаром влада конфіскувала паровий млин В. Пеннера, а власника розстріляли. Після того, як з будівлі млина демонтували механізм, її використовували як церкву, яку закрили у 1931 р. Будинок використали під клуб. За часів німецької окупації в колишньому млині знову відновили церкву. Нині село називається Любимівка. У ньому збереглося лише кілька менонітських будівель, а на місцевому цвинтарі знайдено дві прямокутні нагробні плити, на яких немає жодного напису.
Ліхтенау
Село Ліхтенау засноване у 1804 р. Першими тут оселилась 21 менонітська родина фламандського походження з Пруссії. Вони отримали безвідсотковий державний кредит у розмірі 10 400 карбованців, який витратили на облаштування на новому місці. Спочатку селу присвоїли порядковий номер 6, а потім назвали на честь колишнього села у Західній Пруссії. Садиби селян містилися по обидва боки вулиці, а сама вулиця проходила паралельно до річки Молочна. Земля була глинистою, але завдяки раціональному використовуванню сівозмін, поселенці мали добрі врожаї. У 1846 р. селяни отримували середній урожай зернових по колонії.
Мешканці Ліхтенау належали до великої громади Ліхтенау–Петерсгаген. У 1826 р. в селі була збудована церква, а у 1860 р. на місці старої звели більшу за площею церковну споруду. У селі також була школа. На сільській плантації росло 70 304 дерева, а в 1869 р. у Ліхтенау налічувалося 18 великих, 6 середніх та 26 малих фермерських господарств площею 1 781 десятина. У 1908 р. діяло торгове агентство з продажу сільськогосподарської техніки («Гамм і Гіберт»), невеличка фабрика підвід (Б. Бергена та Й. Корнельсона), дві цегельні (Гамма і Вібе, О. Вібе), магазин (Г. Гамма), а також фарбувальна майстерня тканин (Й. Янцена).
Коли у 1911–1913 роках через колонію Молочну пролягла колія, село Ліхтенау стало однією з трьох залізничних станцій. Сьогодні воно називається Світлодолинським. Дотепер залишилося декілька менонітських споруд. На цвинтарі, який розмістився у північно-східній частині села, знайдено близько 10 менонітських нагробків, які були перенесені до одного місця. Усі вони мають прямокутну типову форму, але на жодному з нагробків неможливо прочитати прізвищ.
1. Будівля менонітської церкви
Перша церква у Ліхтенау була збудована в 1826 р., після того, як в 1824 р. меноніти створили велику церковну громаду Ліхтенау–Петерсгаген. У 1842 р. громада поділилася на три менші, найбільша з яких зберегла назву Ліхтенау–Петерсгаген.
До тієї громади належала більшість мешканців Альтонау, Мюнстерберга, Блюмштайна, Ліхтенау, Лінденау, Фішау, Шенау, Тігенгагена, Петерсгагена та Ладекопа. До неї належали навіть деякі мешканці Орлово та Тіге. Громада налічувала 5 тисяч прихожан. В 1860 р. на місці старої церкви спорудили нову цегляну у стилі традиційного старого молитовного будинку в Пруссії. Будинок стояв на вулиці, паралельній до головної, та згідно з традицією, розмістився паралельно їй. Це також був ріг іншої вулиці, яка сполучала дві паралельні. З тильного боку церква, де також був головний вхід, мала велику двоповерхову прибудову. Кафедра для пастора та амвон розмістилися з протилежного боку від входу уздовж довшої стіни церкви. Високі вертикальні вікна за подіумом виходили на центральну вулицю. Ззовні усі вікна прикривалися дерев’яними ставнями. Напроти кафедри знаходився балкон. З тильного боку церкви громада насадила дерева. У 1887 р. конгрегація церкви налічувала 2 388 прихожан.
На початку 1920 років споруду націоналізували, а в 1931 р. менонітська церква за наказом уряду була закрита. У приміщенні церкви зробили склад та ремонтну майстерню місцевого колгоспу. Будівля все ще існує, але її зовнішній вигляд дуже змінився. Деякі вікна закладені цеглою, ставні на них давно зникли. Дах церкви, що від початку був шатровим, перебудували, а черепицю замінили на шиферне покриття. Фронтони, що утворилися під час перебудови даху, прикрили вертикальними дерев’яними дошками. До будинку також зробили кілька прибудов, а північне крило продовжили. Незважаючи на перебудови, на стінах все ще проглядається цегляний декор, наріжники споруди прикрашені пілястрами з рустів, між першим та другим поверхами зберігся горизонтальний карниз.
2. Будинок сільської школи
Споруда школа розмістилася неподалік від центру села. Дім стояв паралельно до головної вулиці. Декоративна цегляна кладка, вузький ліплений фриз під карнизом, декоративний орнамент довкола вікон та оздоблення рустами кутів свідчать про те, що споруда була зведена на межі ХІХ–ХХ століть. Тепер будинок знаходиться у дуже незадовільному стані. Покриття первісного даху замінено на шифер, а фронтони зашиті вертикальними дерев’яними дошками.
3. Залізнична станція Ліхтенау
Коли у 1911–1913 роках була збудована токмакська залізнична колія, на території Молочної було засновано три станції. Одна з них була розташована на півдні Ліхтенау та обслуговувала південно-західний напрямок. У 1920-х роках багато менонітів, покидаючи свої домівки, вирушила в еміграцію саме з цієї станції. До таборів менонітів висилали також з цього знакового для поселенців місця. Хоча у 1943 р. станцію зруйнували німецькі війська, після війни її відновили. У 2004 р. тут було відкрито пам’ятний знак, автором якого став канадський скульптор Пол Епп (мешкає у м. Торонто). Пам’ятник представляє собою дві гранітні лавки, на яких нібито очікували на свою долю ті, хто або з доброї волі, або примусово залишав рідний край.
4. Кладовище
На кладовищі збереглося 12 менонітських нагробків. Більшість з них має форму прямокутної плити. Усі нагробки були знесені в одне місце. Прочитати прізвища на плитах неможливо.
Ліхтфельд
Село Ліхтфельд виникло в 1819 р. Його засновниками були 18 менонітських родин фламандського походження. В 1820 р. прибули ще дві родини. 17 родин прибули із Західної Пруссії, решта колись мешкала в інших селах колонії Молочної. Оскільки переселенці були незаможними людьми, їм призначили безвідсотковий кредит від уряду в сумі 2 829 карбованців. Загальна площа, якою користувалися переселенці у Ліхтфельде, становила 1 300 десятин. Ці землі на північному березі ріки Юшанли колись були взяті в оренду Йоганном Корнісом. Потім Корніс віддав їх у суборенду ногайським племенам, які використали землі під пасовища. Головна вулиця села проходила паралельно до ріки. Селяни назвали село подібно до місця свого колишнього помешкання у Пруссії. Кілька неврожайних років та інші труднощі закінчилися у середині ХІХ ст., коли показники врожаю зернових у с. Ліхтфельд вийшли на середній для Молочної рівень. До 1824 р. село не мало власної школи. У 1829 р. громада збудувала зерносховище. Щоб контролювати рівень води на річці Юшанли, меноніти збудували три греблі. У 1834 р. вони заснували розсадник дерев загальною площею у 12 десятин. Він розмістився з північного боку вулиці за садибами. У 1851 р. розсадник налічував 107 337 дерев. В 1869 р. у Ліхтфельді було 16 великих, 8 середніх та 27 малих фермерських господарств площею 1 732 десятини. У селі знаходився храм, прихожани якого належали до Менонітської євангельської церкви. Це була нова громада, яка виникла у 1905 р. саме у Ліхтфельді. У 1908 р. населення села становило 426 осіб. У селі працювали вітряний млин (Й. Редігера), невеличкий постоялий двір (Я. Классена), кілька магазинів готової продукції (О. Діка, Г. Вінса), магазин столярних виробів (П. Діка) та винний магазин (О. Классена). Навпроти Ліхтфельда, з протилежного берегу Юшанли, знаходилось село Олександеркроне. Головні вулиці обох сіл сполучалися перехресною вулицею та мостом через річку. В 1929 р. у с. Ліхтфельд було організовано перший на Молочній колгосп. Сьогодні два села об’єднано в одне. Селище має назву Грушівка. У колишньому Ліхтфельді все ще збереглося кілька пам’яток менонітської культури. Нажаль, менонітського кладовища більше не існує.
1. Менонітський будинок
Збудований з цегли, будинок розташовано паралельно до вулиці. Характерний ламаний дах відповідав рекомендаціям Йоганна Корніса і робив будинок схожим на сільську школу. Споруда все ще використовується та утримується у доброму стані. Тільки з боку фронтонів дах вкритий автентичною черепицею. Основна частина даху є шиферною. З фасаду будинок добудували. Прибудова тепер служить як ґанок.
2. Менонітський будинок
Споруду збудували з цегли і розмістили паралельно до головної вулиці. Арочні вікна на фронтонах будинку нагадують стиль будівництва, властивий колонії Хортиця. Дім нині у відносно задовільному стані. У ньому продовжують жити люди. Зовнішні стіни пофарбовані, але фронтони все ще залишаються цегляними. Дах вкриває автентична черепиця.
Маргенау
Село заснували у 1819 р. 24 менонітські родини фламандського походження, які прибули сюди з дельти ріки Вісла. Переселенці назвали село на честь свого колишнього поселення у Західній Пруссії. 16 сімей прибули у 1818 р. Першу зиму вони провели у друзів в селі Ліхтфельд. Кожна з тих родин отримала від влади приблизно по 180 карбованців на облаштування. Інші 8 сімей походили з різних селищ Молочної і мали власні кошти на переселення. Землі, на яких виникло село, лежали вздовж ріки Курушани. Колись вони використовувалися ногайцями під пасовища. Земля добре підходила для вирощування зернових. Село збудували паралельно до ріки. З північного боку вулиці садиби виходили до ріки. На північному березі річки знаходився розсадник дерев. Перші роки після переселення були складними для мешканців, але незабаром село почало багатіти завдяки успіхам у розведенні овець, вирощуванні тутового шовкопряду та різноманітним зерновим. До 1851 р. у Маргенау висадили 100 531 дерево. В 1869 р. село налічувало 19 великих, 10 середніх та 31 мале господарство загальною площею 2 056 десятин. У 1832 р. в селі збудували церкву. Воно також мало власну школу. В 1908 р. у Маргенау діяли два вітряних млини (Г. Герцена, К. Крекера), магазини з продажу промислових (П. Пеннера) та дрібних (Й. Касдорфа, Й. Шульця) товарів. Пізніше запрацювала цегельня К. Гардера. Наразі у Маргенау зовсім не залишилося архітектурних пам’яток менонітської культури.
Марієнталь
Село Марієнталь засноване навесні 1820 р. 17 родинами, які прибули сюди із Пруссії. Коли переселенці узгодили, де розміститься їхнє село, вони зорали всю землю, а ділянки обирали шляхом жеребкування. Спочатку переселенці будували халупи з дерну або дерева. Після посівної приступили до зведення постійного житла. Наступного року прибуло ще чотири родини, одна з яких вирішила відмовитись від землі. Більшість селян мали дуже скромні заощадження, тому уряд надав їм кредити у розмірі 11 210 карбованців. Деякі родини мали більше грошей, привезених з Пруссії, загальною сумою 8 000 карбованців. Село було засноване на південному березі невеликої ріки Чокрак, майже струмка, який впадав у ріку Юшанли. Вулиця села проходила паралельно до річки. У південній частині села за садибами розбили плантацію дерев. Ці землі в минулому орендував у держави Йоганн Корніс. Пізніше він передав їх у суборенду ногайським племенам під пасовища. Місцевість була рівнинною, прошарок чорнозему неглибокий. Село дістало назву від імені дружини Павла І – Марії. У 1838 р. сильний землетрус спричинив підвищення рівня підземних вод на три метри. Глибокими криницями користуватися стало неможливо. До 1851 р. загальна кількість дерев у розсаднику сягала 72 432. У 1869 р. село мало 17 великих, 6 середніх та 36 малих фермерських господарств загальною площею землі 1 876 десятин. Населення Марієнталя у 1908 р. становило 444 особи. У селі працювали вітряний млин Ф. Классена та крамниця з продажу борошна П. Дерксена. Після Громадянської війни усі землі були конфісковані, а у селі організували колгосп “Німецький колективіст” з центром у с. Порденау. У 1943 р. село було зруйноване вогнем німецької артилерії. Сьогодні мало що нагадує про менонітське минуле. Колишній Марієнталь є частиною села Панфилівка.
Маріаволь
Село Маріяволь засноване у 1857 р. Воно розмістилося вздовж південного берега ріки Апанли. Маріаволь було одним з останніх, заснованих у колонії Молочній, менонітських сіл. Його забудували відповідно до усіх настанов «Сільськогосподарського товариства» та особисто Йоганна Корніса. Садиби селян лежали по обидва боки єдиної у селі вулиці, яка проходила паралельно до ріки Сільська школа містилася у самому центрі. У південній частині села, позаду садиб, розташовувався розсадник дерев. Усі родини – засновники Маріаволя, походили з інших селищ Молочної. Село вони назвали на честь Вільгельміни Марії, дружини Олександра ІІ. У 1869 р. в ньому налічувалося 21 велике та 4 малих господарств загальною площею землі 1 429 десятин. Маріаволь було одним з найменших сіл у колонії Молочній. У 1908 р. його населення налічувало 302 особи. Тут діяли два промислові об’єкти: вітряний млин Й. Фрізена та майстерня дерев’яних виробів П. Андреаса. Після Громадянської війни землю колективізували. У 1943 р. Маріаволь підпалили німецькі війська під час відступу. Сьогодні село відоме під назвою Зелений Яр. Збереглося кілька менонітських споруд та частина огорожі, збудована тут ще до революції.
Мунтау
Село Мунтау, засноване у 1804 р. на південь від Гальбштадту, було заселене членами 21 менонітської родини фламандського походження, що переселилися з Пруссії. Російський уряд надав переселенцям на облаштування безвідсоткову позику у сумі 12 640 карбованців. Село значилося за порядковим номером 2, а пізніше дістало назву на честь попереднього селища у Пруссії. Меноніти забудовували своє поселення традиційно. Садиби містились по обидва боки вулиці, тоді, як сама вулиця проходила паралельно до ріки Молочної. Перші роки проживання були наповнені суворими випробуваннями. З різних причин капітальних будинків у селі не зводили аж до 1805–1806 років. Селяни мешкали у земляних хатах, а деякі навіть пристосували під житло стайні. Коли село почало багатіти, перші халупи були замінені на будинки з випаленої цегли. У 1809 р. мешканці почали висаджувати дерева. На середину 1800-х років село могло похвалитися 92 761 деревом. Найбільшу кількість дерев складала шовковиця – дерево, необхідне для виготовлення шовку. У 1869 р. Мунтау мало 17 великих, 8 середніх та 38 малих господарств на землі площею 1 973 десятини. Школу збудували в 1852 р., а у 1889 р. – звели власний шпиталь. В 1908 р кількість населення Мунтау досягла 681 особи. У селі діяли паровий млин (Г. Вільмса), механічний млин (М.Дерксена), вітряний млин (Г. Фаста), дві фабрики, які виготовляли підводи та брички (О. Фрізена, Якоб Дек), продуктовий магазин (Г. Пеннера), сирний завод (Я. Вібе), фарбувальня (В. Льовена), а також фабрика з виготовлення крохмалю (О. і Г. Пеннерів). Нині Мунтау є частиною Молочанська. Лише кілька менонітських будинків збереглося до нашого часу. Від кладовища не залишилося жодного сліду.
1. Лікарня
Лікарню збудували у 1889 р. Оскільки вона була приватною установою Франца Валля, її називали «Будинком Валля для хворих». Коли засновник отримав ділянку землі під забудову, то за власні кошти він звів невеличкий шпиталь, де містилося три палати на два ліжка в кожній, операційна та інші необхідні приміщення. У 1892 р. до лікарні було добудовано крило на вісім ліжок, а в 1899 р. за вимогою властей у лікарні провели капітальний ремонт. В 1907 р. тут організували інфекційне відділення, будівництво якого обійшлося в 2 500 карбованців. Коли комплекс перестав відповідати вимогам часу, меноніти вирішили збудувати новий шпиталь. Кошти на його будівництво збирали від приватних спонсорів. Частину грошей надала церква. Будівництво розпочалося у 1911 р. після усіх узгоджень з владою, а вже навесні 1912 р. лікарня приймала перших хворих. Нова будівля об’єднала попередні споруди з двома новими корпусами по два поверхи. Один з них стояв паралельно до вулиці, а інший був повернутий вглиб подвір’я. У фасадній частині лікарні містився центральний вхід, приймальна кімната, канцелярія, велике приміщення для хворих дітей та житло для медперсоналу. На першому поверсі іншого корпусу були приймальні лікарські кабінети, медична лабораторія та аптека. На другому поверсі головного корпусу розмістилися палати для хворих, а у іншому корпусі на другому поверсі – операційна та інші необхідні приміщення. Також у лікарні був рентген-кабінет та ванні кімнати для пацієнтів. Нова лікарня могла прийняти 40 хворих. Сама споруда була цегляною, мала водопровід з гарячою та холодною водою, опаленням та електричним освітленням. Загальна вартість проекту оцінювалася у 45 000 рублів. Будівництво нових корпусів створило проблеми для старої лікарні, яка ніколи не переставала функціонувати, але вирішення тієї проблеми знайшли швидко. На подвір’ї шпиталю збудували тимчасові будинки, куди переводили хворих у теплий період року. Головним лікарем був призначений доктор. Еріх Тавоніус. Він займав цю посаду багато років та брав дієву участь у планах із розширення лікарні. В 1911 р. до штату лікарні входило три лікарі, головна медсестра, 11 медичних сестер та одна швачка.
Після Громадянської війни шпиталь націоналізували. Сьогодні споруда використовується як дитячий санаторій. Вона зберегла автентичну архітектуру медичної установи, хоча дах було суттєво змінено. Стіни з ліпниною лишилися незмінними. Тепер будинок пофарбовано одним кольором. На старому місті усе ще залишилась огорожа з головною брамою, яку прикрашають два стовпи-колони. Її стан є не найкращим. Нещодавно у лікарню поступило нове лабораторне обладнання, спонсорами якого стали деякі канадські родини. Вони також надали гроші на ремонт приймальної кімнати та карети швидкої допомоги. Нещодавно другий поверх будівлі був відновлений, та це приміщення знов використовується для лікування людей похилого віку.
Мінстерберг
У 1804 р. це село заснувала 21 менонітська родина фламандського походження з Пруссії. Воно знаходилось на східному березі ріки Молочної. Головна вулиця, уздовж якої розмістилися садиби селян, була кривою, оскільки повністю повторювала усі вигини ріки. Спочатку село дістало порядковий номер 8, але згодом його назвали Мінстербергом. Таку саму назву мало колишнє поселення емігрантів у Західній Пруссії. Переселенці отримали велику допомогу від уряду. У тому числі їх забезпечили провіантом, лісом для забудови, а також надали безвідсоткову позику. Допомога оцінювалася у 12 387 карбованців. Перші роки життя на новому місці були дуже нелегкими, але згодом Мінстерберг став процвітаючим та привабливим селом. У ньому були збудовані великі цегляні господарські споруди, цікаві огорожі з величними брамами-стовпчиками. Воду селяни брали з двох артезіанських колодязів. Третій колодязь забезпечував водою невеличкий ставок, який примикав до сільського пасовища. Цей ставок використовували під водопій худоби. Сільська школа розмістилася неподалік від центра села, а поруч з нею була збудована пожежна станція. У східній частині розбили розсадник. В 1851 р. у ньому росло 106 090 дерев. У 1869 р. Мінстерберг налічував 22 великих та 24 малих фермерських господарств площею 1814 десятин землі. У 1908 в селі діяли три механічні млини (П. Шрьодера, Й. Хіберта, Н. Даніельса), три майстерні з виготовлення підвод та бричок (Г. Спенса, С. Классена, Г. Нікеля), цегельня (Вібе), продуктовий магазин (І. Гільдебрандта) та крамниці з продажу столярних та металевих товарів (Г. Бергмана). В 1913 р. у Мюнстербергу мешкало 400 чоловік. Після Громадянської війни усю приватну власність конфіскували і організували колгосп “Комінтерн”. Сьогодні с. Мінстерберг називається Прилуківка. Не збереглося жодних пам’яток менонітської культури, але на місцевому кладовищі вдалося знайти кілька менонітських поховань. Деякі написи на нагробках прочитати неможливо, але є плити, які добре збереглись:
• Маргарета Берг
... 1807 – ... 1823
• Франц Янцен
25 лютого 1865 – 15 жовтня 1905
• Герман Нойфельд
2 січня 1806 – 8 вересня 1882
• Пітер Нойман
20 січня 1784 – 13 листопада 1860
(Ця плита була споруджена у 1867 р.)
• Катаріна Нойман (з дому Нойфельд)
... 1779 – 20 грудня 1845
• Марія Норман (з дому ...)
6 серпня 1822 – 19 червня 1851
• Генріх Спенс
... 1826 – ... 905
Ніколайдорф
Село засноване у 1851 р. на південному березі ріки Апанли. Головна вулиця із садибами селян проходила паралельно до річки. Подвір’я садиб з північного боку вулиці виходили до води. Усі засновники села походили з інших селищ Молочної. Скоріше за все, село було назване на честь імператора Миколи І. Керівництво Гнаденфельдської волості висунуло вимогу до мешканців села Ніколайдорф, щоб всі дахи будівель села були вкриті черепицею. Оскільки черепиця була недешевим товаром, деякі мешканці змогли лише частково завершити свої будинки перед тим, як остаточно оселитися в них.
Хоча навчання дітей почалося в 1856 р., споруду школи звели не відразу, а лише у 1857 р. В 1869 р. у селі налічувалося 22 великих та 8 малих господарств загальною площею у 1 558 десятин. За переписом 1908 р., населення Ніколайдорфа налічувало 245 осіб. У селі працювали бакалійний магазин (Д. Болдта) та два вітряних млини (К. Герцена, Т. Янцена). Нині мало що нагадує про менонітське минуле селища.
Нойкірх
У 1820 р. 20 менонітських родин фламандського походження, які прибули із Західної Пруссії, заснували село Нойкірх. Деякі з тих родин іммігрували в Україну набагато раніше, навіть у 1804 р. Село розмістилося на південному березі ріки Юшанли. Головна вулиця проходила паралельно до річки, а селянські садиби розмістилися з обох боків вулиці. Землю, на якій засноване село, колись орендував Йоганн Корніс для пасовища. Засновники спочатку хотіли назвати його Шонеберг (“Гарна гора”), але село з такою назвою вже існувало у Хортицькій колонії, тому було обрано назву відомого у Пруссії менонітського села Нойкірх. Деякі переселенці не мали власного капіталу і отримали безвідсоткову позику від уряду у розмірі 7 543 карбованців. Решта мала власні кошти у сумі 4 000 карбованців. Першу зиму селяни провели у земляних та дерев’яних хатках, але вже наступного року вони збудували 22 будинки, 20 – для фермерських родин та 2 – для ремісників. Загальна площа села становила 1 300 десятин, тобто по 65 десятин на родину. В 1848 р. у власності селян було 540 десятин посівної землі, 60 десятин лугів для сінокосу та 700 десятин під пасовища. Оскільки цих земель виявилось недостатньо для того, щоб прогодувати 500 голів худоби, кожного року селяни орендували додаткові площі. У тому ж 1848 р. в селі налічувалося 48 садиб, чотири з яких були збудовані з випаленої цегли. Також Нойкірх мав власну простору школу, цегельню та фарбувальні майстерні. У 1865 р. в селі збудували нову церкву. Загальна кількість висаджених дерев у розсаднику в 1851 р. сягала 85 577 одиниць. В 1869 р. село складалось з 17 великих, 6 середніх та 26 малих фермерських господарств загальною площею 1 716 десятин землі. В 1910 р. кількість населення становила 526 осіб. У Нойкірх діяли різноманітні підприємства: два агентства з продажу промислових товарів (Ф. Янцена) та сільськогосподарської техніки (Й. Томсена), вітряний млин (П. Еннса), фарбувальня вовни (Й. Крекера), кузня (Й. Хіберта), майстерня з виготовлення підвід (Й. Гільдебрандта). Нині Нойкірх і колишнє с. Фріденсру, що лежить по інший бік річки, об’єднані в селище під назвою Ударник. Тут збереглося лише кілька менонітських споруд. На цвинтарі вдалося віднайти кілька нагробків. Їх перенесли в одне місце недалеко від входу. Два написи на плиті можна прочитати:
• Агата Гільдебрандт (з дому Вібе)
15 серпня 1855 – 13 травня 1909
• Бернард Тевс
21 листопада 1821 – 4 ... 1896
Нещодавно для відзначення пам’яті менонітів мешканці Нойкірха та сусідніх сіл відкрили пам’ятний знак, на якому українською, російською та англійською мовами написано наступне:
“Мешканцям сіл Олександеркроне, Фріденсру, Клефельд, Ліхтфельд, Прангенау, Нойкірх та Штейнфельд, що полягли під час війн, голодомору, репресій та депортацій ”.
1. Будівля менонітської церкви
Будівлю церкви закінчили в 1865 р., після того, як у 1863 р. була сформована церковна громада селищ Орлово, Гальбштадт та Нойкірх. Архітектура будівлі є типовою для найстаріших церков, що будувалися за планами прусських молитовних будинків. Церква розмістилася у західній частині села та стояла паралельно до вулиці. Кафедру та подіум для пастора обладнали з боку довшої стіни, що виходила до вулиці. Головний вхід до церкви знаходився з протилежного боку подвір’я. На другому поверсі навпроти кафедри знаходився балкон. В 1895 р. громада церкви була реорганізована, у результаті чого утворилася менша парафія селищ Орлово та Нойкірх. Наразі споруда церкви знаходиться у доброму стані, але значно видозмінена. Зовнішні стіни покриті штукатуркою, вікна та дах перебудовані. Зараз дах вкритий шифером.
Олександерволь
В 1821 р. село Олександерволь заснували 22 родини, вихідці із Західної Пруссії. В 1823 р. прибуло ще семеро сімей, до яких у 1824 р. приєдналась остання родина. Мешканці належали до релігійної общини, яка існувала у Західній Пруссії як окрема церква впродовж 200 років і мала назву «Стара Фламандська община Гронінген». По дорозі до нової батьківщини переселенці випадково зустріли імператора Олександра І, який побажав їм щасливої дороги. Місцева влада, дізнавшись про цю подію та бажання менонітів зберегти пам'ять про неї, запропонувала переселенцям назвати нове село Олександерволем. Переселенці привезли 8 570 карбованців власного капіталу. Окрім цього вони отримали від уряду безпроцентну позику розміром 4 104 карбованців. Через щорічні неврожаї перші роки існування нового селища були дуже складними, але завдяки розвитку скотарства та застосуванню сівозміни, поселення досягло процвітання.
Село знаходилось на південному березі ріки Бегім-Чокрак. Головна вулиця проходила паралельно до неї, а з кожного боку було збудовано по 15 садиб. За садибами, з південного боку вулиці, знаходилось лісонасадження, яке у 1851 р. налічувало 101 807 дерев. У центрі села містилася школа, яка до будівництва церкви використовувалася для богослужінь. В 1865 р. через дорогу від школи почали будувати нову церкву. У селі також працювало два млини-вітряки (Й. Пеннера і П. Дефера) та магазин (Я. Фаста). У 1869 р. Олександерволь налічував 25 великих, 10 середніх та 26 малих фермерських господарств загальною площею орної землі 2 366 десятин. У 1874 році ціле село емігрувало до США, де меноніти оселились у штаті Канзас. Нові мешканці села прибули з інших сіл Молочної. У 1903 р. там мешкало 630 осіб. До нашого часу збереглося кілька менонітських споруд. Цвинтар більше не існує. Нині село називається Світле.
1. Будівля церкви Менонітської Братської конгрегації
Церква (розміром 12 х 22 м) збудована у 1865 р. Це була велика двоповерхова споруда, проект якої дуже нагадував типові прусські моделі. Будівля була розташована паралельно до вулиці, її грубі цегляні стіни були вкриті штукатуркою. Амвон та подіум розмістилися з боку довшої стіни, що виходила до вулиці. Невеликі вікна із ставнями мали однаковий розмір, тоді як у менонітських найдавніших сакральних спорудах вікна над амвоном були набагато вищими за інші. Це створювало ілюзію більшої висоти. Спадистий дах з фронтонами був вкритий черепицею та нагадував дах школи. Це відповідало технічним вимогам, що їх склав Йоганн Корніс, проводячи реформування системи освіти та будуючи нові школи.
У той час часто освітні заклади служили для проведення богослужінь. Головний вхід до церкви був з її тильного боку. Крім головного, споруда мала ще кілька бокових входів. З боку вулиці церква була оточена гарною цегляною огорожею, а на подвір’я храму меноніти входили через ворота з двома стовпцями. У наш час споруда виглядає як одноповерхова, стіни вище першого поверху не збереглися, але вгадуються характерні вікна та входи. Будинок продовжує руйнуватися.
2. Будинок сільської школи
Сільська школа розмістилася у центрі села паралельно до вулиці навпроти церкви. Зовнішні стіни зроблені з цегли із мінімальним декором. Головний вхід виходив до вулиці. Сьогодні будинок використовується. Його стіни оштукатурені, а дах вкритий шифером.
3. Аптека
Будинок аптеки розмістився у південно-західній частині села та стоїть паралельно до вулиці. Кладка стін прикрашена декором: пілястрами по кутах та орнаментом довкола вікон. Фарбовані стіни ще більше підкреслюють орнамент. Бокові фронтони вкриті вертикальними дерев’яними дошками, дах будинку викладений шифером. Будинок досі використовується.
4. Кузня
Кузня розмістилася у невеликому будиночку, який своєю цегляною кладкою та декором нагадував інші споруди у селі. Цегляні арки над вікнами робили їх більшими. Будинок помальований так, щоб акцентувати на декорі. На даху будинку збереглася оригінальна черепиця, бокові фронтони вкриває автентична дерев’яна дошка.
Олександеркроне
Село Олександеркроне засноване у 1857 р. 40 менонітськими родинами, які прибули з інших сіл колонії Молочної. Воно розмістилося на південному березі ріки Юшанли. Головна вулиця села проходила паралельно до річки. З обох боків вулиці стояло по 20 фермерських садиб. Скоріш за все село так назвали на честь царя Олександра ІІ. Земля відзначалася родючістю, а через місцевість проходило кілька узгір’їв. Прошарок чорнозему сягав 26–35 см. Одним з головних занять населення було розведення худоби.
Незабаром після заснування села меноніти збудували школу, у 1890 р. – церкву, а у 1906 р. – середню школу (Zentralschule). Там також працювала фабрика з виготовлення черепиці (власник Дік), млин на паровій тязі (Вінца та Пеннера), два вітряних млини (Х. Раймера, Вінця і Пеннера), магазин металевих товарів (Х. Фаста), меблевий магазин (К. Нойштедтера), кооперативний магазин, лікарський кабінет та аптека. У 1869 р. Олександеркроне налічувало 40 великих та 25 малих фермерських угідь, загальною площею 3 000 десятин. Після Громадянської війни цю землю колективізували, а більшість селян насильно вигнали з їхніх домівок у відкритий степ південніше села, де кожен мав виживати самостійно. Більшість родин прийняли рішення емігрувати у 20-х роках. Більшість з тих, хто залишився, у 1941 були вислані до таборів, і тільки деякі мали шанс виїхати до Німеччини у 1943 р.
Із протилежного боку річки Юшанли, навпроти Олександеркроне було розташовано село Ліхтфельд. Головні вулиці тих сіл сполучала перпендикулярна вулиця та міст через річку. Сьогодні вони об’єднані у єдине село і мають назву Грушівка. Тут досі збереглося кілька менонітських будинків. На місцевому кладовищі вдалося віднайти одне менонітське поховання.
1. Будинок сільської школи
Першу збудовану у час заснування села школу пізніше замінили новою цегляною конструкцією. Вона містилася у центрі села паралельно до вулиці. Зовнішній вид будинку прикрашали колони та гарний цегляний декор. Отвори вікон також були прикрашені орнаментом з цегли, а головний вхід, що виходив на головну вулицю, підкреслювався гарними декоративними деталями. Стіни були вкриті штукатуркою. У школі працювало 2 вчителі та навчалось 60 учнів. Сьогодні будинок знаходиться у незадовільному стані. Віконні отвори закладені цеглою, а стіни укріплені контрфорсами з цегли. Будинок скоріш за все перетворили на зерносховище. Дах вкрили шифером, а фронтони пізніше обшалювали вертикальними дерев’яними дошками.
2. Будинок середньої школи
Будівельний план середньої школи належав архітекторові Йоганну Пітеру з с. Ной-Гальбштадт. Проектом передбачалося збудувати великий цегляний будинок, вкритий декоративною штукатуркою та бляшаним дахом. Головний вхід був прикрашений дерев’яною різьбою та тоненькими декоративними колонами, що створювало контраст делікатного декору з відносно міцними стінами. Будинок мав дуже привабливий вид, був більше схожим на житловий, ніж на навчальний заклад. Архітектор також добре продумав місце під будівництво. Кожний, хто прибував до Олександеркроне з боку Ліхтфельде, переїжджаючи міст, відразу бачив величну споруду школи. Панораму доповнювали в’їзні ворота огорожі, що оточувала школу. Усередині школа мала великий вестибюль з двома класними кімнатами з одного боку, та ще одного класу та вчительської кімнати, з другого. З вестибюлю вхід вів до великого актового залу зі сценою. За цим приміщенням розмістилася ще одна навчальна кімната. Кожна класна кімната була достатньо великою для того, щоб вмістити до 50 учнів. Будинок також мав підвали.
Школу збудували у 1906 р. Будівництвом керував російський будівельник, якого всі називали Матвій. В основному, споруда зводилася руками менонітів-волонтерів з оточуючих сіл. Гроші на будівництво зібрали заможні землевласники. Перший камінь у фундамент поклали у квітні 1906 р., а у вересні того ж року до ще не до кінця збудованої школу пішли діти. Одночасно спорудили житло для вчителів. Учительський будинок, який включав також і стайню, добудовану до житла, нічим не відрізнявся від інших менонітських домів. У 1913 р. середня школа була перетворена в Училище торгівлі та бізнесу.
З кінця Громадянської війни і аж до 1941 р. споруда виконувала функції навчального закладу. До наших часів у ній містився робітничий гуртожиток, але нещодавно будинок розібрали, а цеглу використали для будівництва. У колишньому вчительському домі зараз живуть люди. Стан споруди школи незадовільний. Дах вкрито шифером, цегляні стіни помальовані фарбою, а шкільний ґанок з широкими сходами демонтували. Не збереглася також і огорожа з в’їзною брамою.
3.Будівля Менонітської церкви
До 1890 р., доки мешканці Олександеркроне не утворили свою релігійну общину, вони належали до громади менонітської церкви с. Маргенау. У тому ж році у східній частині села збудували церкву. Споруда стояла паралельно до вулиці, повернута головний входом на захід. Тому, логічно припустити, що амвон та подіум були зі східного боку церкви.
Стіни були збудовані з цегли. Зовні їх прикрашали декоративні колони та гарні віконні рами, що вирізняло споруду серед інших будинків у селі. У 1909 р. церква налічувала до 600 хрещених менонітів та служила громадам Олександеркроне, Клефельда, Ліхтфельда, Штейнфельда, Нойкірх та Прангенау.
У наші дні в будинку знову розмістилася церква. Споруда належить Українській православній церкві. Її дещо перебудовано, особливо у західній частині, а головний вхід розширено. Дах церкви вкритий шифером, а інтер’єр суттєво змінено відповідно до літургійних вимог нової церкви.
4. Лікарський кабінет та аптека
Будинок було збудовано у 1914 р. під лікарський кабінет (доктора Біттнера), який містився у західному крилі, та аптеки – у східній його частині. Споруда зроблена з цегли, прикрашена серією декоративних колон, але дуже схожа на інші будинки у селі. Бокові фронтони мають арочні вікна, що знову ж таки робить його типовим, а стіни оздоблені орнаментальними рамками. Завершували ансамбль цегляні ворота та огорожа, що збереглися до наших днів.
5. Менонітський будинок
Будинок розмістився у східній частині села, де мешкали незаможні фермери, паралельно до вулиці. Схоже, що колись до будинку з тилу примикала стайня. Нижче карнизу стіни дому прикрашені декоративним цегляним візерунком, а ребра стін та простір між вікнами декоровані колонами. Стіни помальовані білою фарбою, а віконні рами та колони – голубою, що підкреслює декор. Дах будинку все ще вкритий черепицею. У будинку нині проживає родина менонітського походження.
6. Менонітський будинок-стайня
Цей будинок, що розмістився у східній частині села, у місці, де селилися незаможні фермери, збудований у 1914 р. паралельно до вулиці, а стайня – перпендикулярно до неї. Обидві споруди досить великих розмірів. Стіни прикрашені у типовий спосіб колонами та віконним обрамленням, що не відрізняє будинок від інших споруд. У фронтонах зроблені арочні вікна з цегляним декором, що включає також невеликі колони по обидва боки вікон. Довгий час у споруді містився пологовий будинок, тепер він використовується як житловий.
7. Будівля млина
Цегляний млин, на відміну від своїх старших дерев’яних попередників, які були збудовані згідно з прусськими проектами, представляє голландський тип борошномельної споруди. Млин має чотири великі лопаті та купольний дах з двома малими лопатями, що автоматично повертали млин залежно від напряму вітру. Споруда є типовою чотириповерховою конструкцією, усередині – дерев’яною, і тільки зовні вона викладена цеглою. Ці млини були приватними, і практично кожне менонітське село мало хоча б один подібний млин. Щоправда, згодом їх почали замінювати на великі парові млини. Млин, збудований будівельником млинів Конрадом, працював за призначенням аж до 1952 р. Це останній зі збережених млинів у менонітських колоніях.
8. Кладовище
На старому кладовищі віднайдено могилу:
• Абрахам Ма...
...1833 – ...1897
Олександерталь
Село Олександерталь заснували у 1820 р. 16 фрисландських менонітських родин, вихідців із Пруссії. Воно розляглося на північному березі річки Чокрак, що невеликим струмком впадала у ріку Юшанли,. З кожного боку вулиці містилося по 10 садиб. Подвір’я з південного боку з тилу виходили до ріки. Дещо далі вздовж струмка знаходилась невелика заводь, яку утворювала невелика гребля. Один з церковних пасторів колонії Молочної порадив назвати село на честь імператора Олександра І – Олександерталем. На чотирьох земельних ділянках, що спочатку не були зайняті, господарювали 4 родини з Пруссії, які прибули у 1822 р. Загальний капітал, який привезли переселенці, становив лише 5 872 карбованців. Сума була невеликою, і тому влада надала селянам додатково 11 320 карбованців безпроцентної позики для облаштування господарства. У перші роки після поселення люди жили в землянках. Перші роки після облаштування були дуже складними, але з часом умови життя поліпшилися. Згодом на місці землянок селяни збудували капітальні помешкання. Каміння на закладку фундаментів брали з кар’єру, розташованого поруч. Ліс, який належав селу, знаходився неподалік на захід. У 1851 р. в селі нараховувалось 79 588 дерев.
У центрі села містилася школа, а у західній частині – Менонітська Братська церква. У Олександерталі працював млин-вітряк, який належав Х. Гіберту, паровий млин Я. Вільмса, магазин Й. Нойфельда та приватний розсадник дерев С. Кербера. У 1848 р. він налічував 30 266 дерев і вважався найбільшим у колонії Молочній. До 1869 р. у селі було 15 великих, 12 середніх та 26 дрібних фермерських господарств загальною площею 1 781 десятину орної землі. У 1913 р. у селі проживало 400 осіб. У 30-х роках цю землю конфіскували, а село стало частиною колгоспу «Німецький колгоспник» (Deutscher Kollektivist). Сьогодні воно є частиною селища Олександрівка. Збереглося лише кілька менонітських споруд. Кладовище знищене повністю.
1. Будівля сільської школи
Школа містилася у центрі села паралельно до головної вулиці. Оскільки дім має видовжену форму, спадає на думку, що крім класних кімнат, у ньому була досить велика квартира вчителя. Стіни школи збудовані із цегли з мінімальним декором, що свідчить про вік споруди. Припускають, що вона датується 1861 р. Будівництво школи було справою всієї громади: каміння для фундаменту добували у сусідньому кар’єрі, піщаник обпалювали у цегельні в Альтонау, черепицю для даху привезли з Орлово, до якого треба було добиратися протягом доби. Лісоматеріали доставляли з пристані Іваненко, на відстані кількох днів їзди. Кожен власник землі мав доставити один куб дерева. Одночасно будували і стайню.
Дах стайні був вкритий соломою. Зараз стайні не існує, а споруду школи перебудували, змінюючи її вигляд. Фронтони обшиті вертикальними дерев’яними дошками, згодом стіни були оштукатурені, а дах замінили на шиферний. Сьогодні колишня школа використовується як житловий будинок.
2. Будівля Церкви Менонітського Братства
26 травня 1899 р. община Менонітського Братства у Олександерталі звернулася до волосної влади з проханням про затвердження проекту будівництва церкви. Можливо, у цьому ж році воно і розпочалося. Основні роботи проводилися у 1902–1903 рр. Споруду розмістили на боковій вулиці, перпендикулярно до неї. З кожного боку південного фасаду знаходились вхідні двері, а кафедра проповідника та амвон, імовірно, містилися з протилежного північного боку. Стіни церкви збудовані з цегли, декор – простий, тільки надвіконня та кути будівлі були прикрашені пілястрами. Нині споруда покинута і продовжує руйнуватися.
Орлово
Село Орлово засноване у 1805 р. на південному березі ріки Курушани. Спочатку у селі було збудовано 12 садиб з північного боку та 9 садиб – з південного. Село заснували 12 родин, але наступного року прибуло ще 8 сімей. Це були меноніти фламандського походження, що емігрували з Пруссії та назвали своє нове помешкання так само, як місце їх колишнього помешкання. Улітку першого року після заселення було споруджено лише кілька житлових будинків. Через те, що бракувало фізичної сили, будувати було нікому. Зимували по 2–3 родини в одному будинку. Перші переселенці привезли з собою 29 700 карбованців первинного капіталу. Додатково вони отримали від уряду 3 756 карбованців безвідсоткового кредиту. У 1869 р. в Орлово налічувалося 21 велике та 26 малих фермерських господарств загальною площею землі 1 781 десятина.
Орлово поступово став багатіти та розвиватися, з часом перетворюючись на один з найвпливовіших центрів менонітської громади у колонії Молочній, особливо в питаннях освіти та культури (справа в тому, що в Орлові мешкав Йоганн Корніс – найбільш відома особистість серед менонітів). Крім традиційної школи, у селі збудували ще й середню школу, яка була першою середньою менонітською школою у Росії. Менонітська релігійна громада мала свою церкву, а також шпиталь.
У 1908 р. населення Орлово налічувало 510 осіб. У селі діяли вітряний млин та цегельня (Й. Герцена), фабрика оцту (Г. Раймера), кузня (К. Пеннера). Також село було відоме деревообробним та борошняним бізнесом (О. Фаста). Орлово мало власну аптеку, а з 1913 р. – електричне освітлення. Поступово село почало розширятися і невдовзі вулицями з’єдналося з селом Тіге. Простір між селами спочатку заповнювався невеликими фермами, але згодом там було зведено багато громадських будівель. Під час Громадянської війни село сильно постраждало від армії Махна, які вбили 11 мешканців. У 30-х роках, за часів колективізації, Орлово об’єднали з Тіге, селищами Блюменорт та Розенорт в одне село під назвою Орлово. Дуже небагато пам’яток менонітської культури залишилося зі старих часів. Велика кількість житлових та господарських будинків у 1938 р. була розібрана, з їх цегли будували хати у сусідніх селах. Нагробки з менонітського кладовища були використані для викладення тротуарів у Гальбштадті, і лише декілька з них збереглося до наших днів. На жаль, пам’ятник Йоганну Корнісу, у вигляді зламаної мармурової колони як символу незавершеності початого, не зберігся.
1. Будівля Менонітської церкви
У 1809 р. в селі Орлово була збудована найперша у колонії Молочна церква. Її спроектував і збудував меноніт з Хортицької колонії за прізвищем Пітер Сіменс. Кошти на будівництво пожертвував імператор Олександр І. У 1839 р. церкву перебудували, використовуючи для фундаменту камінь старої споруди. Згодом, у 1880 р. будівлю церкви надбудували та розширили. У 1905 р. церковна громада Орлово разом з мешканцями Тіге, Блюменорта та Розенорта, які входили до тієї ж парафії, налічувала 475 охрещених членів. Церква була прикладом традиційного прусського молитовного будинку. Ззовні її стіни були оштукатурені, мали пластичний декор, особливо довкола двох рядів вікон. Нижні вікна були трохи вищими за вищі. Будинок стояв паралельно до вулиці. З тилу споруди, де колись був головний вхід, розмістилася велика двоповерхова добудова. Кафедра та подіум для проповідника були навпроти входу, вздовж довшої стіни будинку. Стіни позаду підвищення розрізалися високими вертикальними вікнами. Подвір’я церкви було оточене декоративною огорожею, складеною з цегли та прикрашеною глиняною черепицею. Головна брама підкреслювалася двома стовпами-колонами. Церква перестала діяти у 1932 р., але її будівля збереглася до наших днів. В 1936 р. у будинку церкви організували медичний заклад для дітей з проблемами психічного розвитку. Дах, який був колись вкритий металевими листами, тепер складається з шиферу, а огорожу та браму розібрали. Теперішній стан будинку незадовільний. Важко повірити, що колись ця споруда була такою важливою для місцевої громади.
2. Будинок середньої школи
У 1822 р. в Орлово засновано середню менонітську школу. Ініціатором її заснування виступив Йоганн Корніс. У 1847 р. будинок був знищений пожежею, тому в 1860 р. меноніти збудували нову школу. Пізніше, у 1913 р., цю споруду знесли і звели нову. 18 липня 1913 р. до властей Таврійської губернії надійшло прохання про спорудження нової середньої школи у селі Орлово. Його від імені школи підписав Корнеліус К. Тевс. До листа додавався проект, який був дуже нетиповим. Його розробив Йоганн Брауль, архітектор та автор проектів мостів. Свого часу батько Брауля був директором тієї ж середньої школи. 2 серпня губернський Департамент будівництва, що знаходився у м. Сімферополь – столиці Таврійської губернії, затвердив проект, вважаючи його технічно можливим. Далі його погодили із Бердянською регіональною поліцією щодо безпеки учнів, після чого було розпочато будівництво. Урочисте відкриття відбулося скоріше, ніж за рік, а саме 20 травня 1914 р.
Будинок школи був подібний до жіночої школи у Хортиці – двоповерховий у центральній частині, а по обидва боки мав два одноповерхові крила. Спадистий дах ховався за багато прикрашеним парапетом. На першому поверсі розмістилося велике фойє, за яким починалися класні кімнати. У кінці фойє були монументальні сходи, що провадили на другий поверх, де чільне місце займав актовий зал з високими вікнами, які виходили на вулицю. Своїм декором зовнішній вид будинку відрізнявся від усіх інших менонітських споруд. Фасад будинку має багато рис німецького модерну. Центральний ризаліт оформлено у вигляді арки, простір якої заповнено вікнами, що справляють враження скляної завіси. Проект на ті часи був дійсно передовим.
Подвір’я школи оточувала проста пікова огорожа з цегляними стовпчиками. До будинку школи примикало житло вчителів, а за ним була велика стодола. На території школи було передбачено місце під город та пральню із сушкою. На жаль, цей чудовий будинок не зберігся.
3. Лікарня
Будівництво лікарні на 50 ліжок в селі Орлово почалося у 1908 р. та завершилося в 1909 р. 7 січня 1910 р. лікарню урочисто відкрили. Шпиталь був величною за розмірами та добре обладненою спорудою. Фундаторами будівництва були нащадки землевласника Г. Г. Раймера, які володіли маєтком в Юшанли (див. розділ 17). Коли лікарня запрацювала, вона перейшла під керівництво та опіку місцевої громади. У 1911 р. хворих, які очікували на операцію, було так багато, що лікарня була переповнена.
З цієї причини крило, де розмістилося інфекційне відділення, було переобладнано на хірургічне. Але через постійні епідемії лікарня знову потребувала інфекційного відділення. Знайшлися спонсори, які на власні кошти збудували на території лікарні інфекційний відділ. Того ж року у шпиталі обладнали рентген-кабінет, для якого доктор Я. Дерксен, перебуваючи у Німеччині, привіз рентген-апарат електричної фірми “Санітар” (Берлін). Кілька багатих землевласників долучилися до збору коштів для купівлі цього обладнання. В 1912 р. у лікарні працювало три лікаря, і в середньому один хворий перебував у шпиталі близько 13 днів. У тому ж році в лікарні було зроблено 325 операцій, включаючи операції на шлунку, груднині, голові та горлі. Періодично шпиталь отримував пожертвування від благодійників, за гроші яких було встановлено додатково 4 ліжка для пацієнтів, які не мали можливості сплатити за лікування. Їх перебування у лікарні стало безкоштовним. У період Першої світової війни лікарня забезпечила 15 ліжок для лікування поранених солдатів.
Сама споруда не мала вигляду традиційної лікарні, скоріше мала риси теплого гостинного дому. Стіни та головний вхід прикрашав делікатний орнамент, характерними були великі вікна, особливо типово виглядали арочні вікна бокових крил. Велика сонячна веранда на другому поверсі виходила на чудовий парк. На жаль, споруда до нашого часу не збереглася.
4. Аптека
Аптека розмістилася через дорогу від лікарні. Вірогідно її збудували між 1910 та 1912 роками. Будинок аптеки трохи нагадував споруду середньої школи, з двоповерховим центральним ризалітом та одноповерховими крилами. За рахунок висоти та вертикальності будинок аптеки виглядав не менш монументально, ніж школа. Зовнішній вид фасаду був збудований під великим впливом європейського модерну. Деталі модерну постійно використовували, як на фасаді аптеки, так і на стовпчиках огорожі. Будинок не зберігся.
5. Кладовище
На цвинтарі знайдено та ідентифіковано кілька менонітських нагробків:
• Девід Корніс
1 червня 1797 – 7 жовтня 1873
• Агнес Раймер (з дому Шрьодер)
4 лютого 1839 – 15 жовтня 1883
Цей гарний нагробок зберігся у доволі доброму стані. На плиті напис російською та німецькою мовами.
• Генріх Раймер
3 червня 1837 – 24 травня 1909
На цвинтарі було знайдено ще три прямокутні плити без написів, які нагадують менонітські, а також знайдено частини ще чотирьох розбитих нагробків.
Паства
Село Паства засноване у 1820 р. і було одним із найстарших селищ колонії Молочної. Назва села походила від слова з польського діалекту та означала «гарне пасовисько». У селі з такою ж назвою більшість поселенців жила ще у Пруссії. Паства лежала у невеликій долині біля витоків ріки Юшанли на землі, яку колись орендував Йоганн Корніс. Після того, як було збудовано чотири садиби, виявилося, що територія не забезпечена питною водою, і тому село вирішили перенести на одну версту далі, паралельно до ріки Юшанли. Уздовж головної вулиці розмістилися садиби селян, по дев’ять з кожного боку. Ділянку у кінці вулиці залишили для безземельних торговців. 18 родин, засновників села, були менонітами фламандського походження, що прибули у 1819 р. до колонії Молочна з місцевості Марієнвердер (Західна Пруссія). Семеро родин мали власний капітал, а решта отримала від влади допомогу у розмірі 6 005 карбованців. 4 491 карбованців меноніти повернули до 1848 р.
Перші дома у селі були досить простими та архітектурно нецікавими. За вимогами, садиби від вулиці відділяла огорожа. З південної частини села і на південь від річки був засаджений захисний пояс дерев, що оберігав від вітру. У 1835 р. з південно-західного боку Пастви селяни організували великий розсадник дерев. Кількість дерев справляла враження на відвідувачів. У 1851 р. там налічувалося 40 436 дерев. На 1869 р. село мало 17 великих, 2 середніх та 23 малих господарства, що розмістились на землі площею 1 538 десятин. В 1908 р. кількість населення становила 254 особи. У Пастві діяло два вітряних млини (Й. Діка, Й. Еппа) та кузня. Певний час у селі працював і магазин, була школа та зерносховище. У 1930-х роках всю землю націоналізували. Сьогодні село відоме під назвою Квіткове. До нашого часу збереглося лише декілька менонітських садиб.
Паульсгайм
Село засноване у 1852 р. на південному березі ріки Апанли менонітськими родинами, що прибули з інших сіл Молочної. Вулиця села йшла паралельно до ріки, а садиби, що розмістилися уздовж неї, з півночі виходили до води. Позаду садиб з південного та північного боку були висаджені дерева. У центрі села розміщувалась школа. В 1869 р. у Паульсгаймі налічувалося 25 великих, 2 середні та 10 малих господарств загальною площею землі 1 850 десятин. У 1908 році населення села становило 280 осіб. У селі діяло два невеликі магазини (Й. Ремпеля, Г. Флемінга) та вітряний млин (Д. Бозе). Великих збитків та людських втрат село зазнало у період революції та Громадянської війни. У 1943 р. ті меноніти, що залишилися у селі, емігрували до Німеччини, а поселення майже повністю знищила німецька армія під час відступу. Після цього селище не було відроджено.
Петерсгаген
Село Петерсгаген засноване на південному боці річки Токмак у 1805 р. Його першими поселенцями стали 20 менонітських родин фламандського походження із Пруссії. Через село протікав невеликий струмок, що впадав у ріку. Цим пояснюється дещо нетрадиційне планування Петерсгагена. На прохання одного з мешканців, поселення дістало назву колишнього прусського села, звідки походила більшість переселенців. Оскільки 8 родин не мали потрібного для облаштування капіталу, їм було надано 4 541 рублів державної допомоги. Решта 12 сімей привезли 15 500 рублів. Серед переселенців був Клаас Раймер, який згодом заснував нову релігійну общину, відому як Малу общину. Недалеко від центра села стояла школа, яку селяни звели майже відразу після переселення. У 1810 р. поблизу школи була збудована церква, кошти на яку забезпечила держава. У 1852 р. община вирішила її знести та побудувати нову у Новому Гальбштадті. Будівельні матеріали зі старої споруди перевезли у Новий Гальбштадт та використали для спорудження нової церкви. Але у 1892 р. збудували нову церкву у Петергагені. З північного боку села за садибами була розбита плантація, і в 1850 р. на ній росло 82 830 дерев. В 1869 р. у Петерсгагені налічувалося 17 великих, 6 середніх та 19 малих фермерських господарств, розташованих на площі 1 604 десятини. У 1908 р. перепис населення занотував 320 осіб, що мешкали у селі. У Петерсгагені діяли цегельня (Й. Вінса), вітряний млин (Й. Гардера), механічний млин (Й. Нойфельда), продуктовий магазин (П. Лангемана) та фабрика підвід (Я. Еппа). В 1914 р. у селі з’явилася інша фабрика, яка виготовляла цеглу та черепицю. Сьогодні село має назву Кутузовка. З менонітської архітектурної спадщини збереглося небагато артефактів, лише споруда церкви, яку нещодавно відновили.
1. Будівля менонітської церкви
Церкву у селі спорудили у 1892 р. Вона була розташована на місці старої, збудованої у Петерсгагені ще в 1831 р. Нову церкву розміром 12 х 24 м звели у псевдоготичному стилі, з його характерними видовженими вікнами та цегляними контрфорсами між ними. Стіни церкви були викладені з цегли, а дах вкривала глиняна черепиця. Будівлю розмістили у центрі села, паралельно до вулиці. Згідно з проектом, церква була базилікою, де з одного кінця розмістилася кафедра та кафедра для проповідника. План базиліки не був характерним для традиційного молитовного будинку менонітів. З іншого боку, навпроти кафедри та підвищення була розміщена 6-ти метрова добудова, у якій розмістився головний вхід. Двері виходили на подвір’я, а не на вулицю. З тильного боку церкви знаходилась ще одна добудова з боковим входом. У 1909 р. громада церкви налічувала 350 хрещених членів та 4 проповідники. Церкву заборонили у 1920 роках. За радянської влади у будівлі містилося зерносховище. Лише у 1999 р., з ініціативи Франка і Нетті Діків та при фінансовій підтримці кількох родин канадських менонітів розпочалася реставрація споруди. Після відновлення у церкві облаштували помешкання для священика. Зовнішні стіни розчистили, замінили двері, вікна та дах. Також відновили декоративне обрамлення вікон, яке підкреслює готичні арки. Урочисте відкриття відновленої церкви відбулося 17 жовтня 1999 р. Сьогодні у храмі відбуваються постійні богослужіння.
Порденау
Село Порденау засноване у 1820 р. на південь від ріки Чокрак. Перші 14 менонітських родин прибули із Західної Пруссії. Більшість з них була фрисландського походження. Село дістало назву колишнього прусського села, звідки походило більшість переселенців. Згодом прибули ще дві родини з Молочної, а пізніше – чотири з Порденау (Пруссії) та з інших сіл колонії. Таким чином утворилось поселення, де мешкало 20 родин. Родини з Пруссії не мали достатніх коштів на облаштування, тому уряд виділив їм грошову позику у розмірі 6 268 рублів. Землю села колись орендував Йоганн Корніс, який віддав її у суборенду ногайським племенам. Ґрунт був кам’янистим, шар землі становив лише 1 м, а далі на глибину 3,3 м йшов камінь. Копати колодязі було неймовірно важко, вода знаходилася на глибині від 8 до 10 м. Спочатку переселенці будували лише стайні, у яких жили доти, поки не змогли облаштувати постійного житла. Кілька родин збудували хати з цегли-сирцю відразу. Село лежало паралельно до ріки, по обидва боки головної вулиці були розташовані садиби. Північна частина села за господами була засаджена фруктовими садами, а з південно-західного боку поселенці розбили розсадник дерев. Саме такі вимоги були висунуті імператором Олександром І.
У західній частині села стояла школа. У 1828 р. на боковій вулиці спорудили церкву. У 1860 р. на місці старої з’явилася нова двоповерхова будівля храму. В 1887 р. менонітська церковна община Порденау налічувала 984 хрещених членів. У 1851 р. село могло похвалитися 100 004 деревами. За даними 1869 р., Порденау мало 19 великих, 2 середніх та 27 малих фермерських господарств, розташованих на площі 1 732 десятини. В 1908р. населення Порденау становило 237 осіб. У 30-х роках землю Порденау націоналізували, а в селі розмістили головну контору колгоспу “Німецький колективіст”. Церква діяла до 1933 р., коли богослужіння були заборонені, а будівлю перетворили на клуб. З 1940 р. храм почали поступово руйнувати, використовуючи будівельні матеріали для спорудження хат у сусідніх селах. Останні менонітські родини виїхали з Порденау до Німеччини у 1943 р. Сьогодні Порденау становить частину села Панфілівка. З менонітського минулого села майже нічого не залишилося.
Прангенау
Село Прангенау засноване навесні 1824 р. та назване на честь селища у Західній Пруссії. Воно знаходилось на північному березі ріки Юшанли. Головна вулиця була спроектована паралельно до річки, і по обидва боки її містилися селянські садиби. Подвір’я з північного боку виходили до води. Засновниками села стали 23 родини – 11 сімей походили з Хортицької колонії, а решта прибула з Пруссії. Три сім’ї відмовилися від земельних наділів, відтак в селі налічувалося 20 великих ферм. Загальний капітал колоністів становив 2 155 рублів, і уряд надав позику у розмірі 6 515 рублів. Землю, на якій розмістилося село, спочатку орендував Йоганн Корніс, але ногайські племена вимагали від нього передати ділянку під їхні пасовища. Шар чорнозему тут був дуже неглибоким. На північному заході Прангенау була розбита плантація дерев, котрих у. налічувалося 88 102 (на 1850 р.). В 1869 р. у селі було 16 великих, 8 середніх та 33 малих фермерських господарств, розташованих на землі 1 828 десятин. За переписом населення, в 1908 р. у Прангенау налічувалося 568 мешканців. Тут працювали магазин (Й. Янцена), вітряний млин (Й. Делесського), цегельня (П. Мандтлера). У 1943 р. ті кілька менонітських родин, що залишилися у селі, емігрували до Німеччини. Вірогідно Прангенау повністю було знищене німецькими військами під час відступу. Село ніколи не було відбудоване.
Розенорт
Село Розенорт засноване у 1805 р. трохи південніше від ріки Курушани. Першими колоністами були 20 менонітських родин фламандського походження, які прибули із різних сіл з-над дельти Вісли. 15 сімей прибули у 1805 р., ще три – на два роки пізніше. Решта родин приїхали у 1810 та 1813 рр. 11 родин мали потрібний для облаштування капітал у розмірі 23 150 рублів, а решта дістала позику від уряду у сумі 4 858 рублів. Село назвали Розенорт на прохання Йоганна Варкентіна, який вважався його засновником. Село розмістилося у невеликій долині, де протікав струмок, що впадав у р. Курушани. Було збудовано 4 греблі, які утворили запруду глибиною 4 м. Піщаний кар’єр неподалік був добрим джерелом будівельних матеріалів. В 1840р. на території площею 10 десятин з обох кінців села було розбито розсадник дерев. До 1848 р. дерева виросли настільки, що тополі сягали 19 м висоти, а ясені – 11 м. У 1851 р. загальна кількість дерев у Розенорті налічувала 72 810 штук. В 1869 р. село мало 19 великих, 2 середніх та 27 малих фермерських господарств з площею земель 1 732 десятин. В 1848 р. у селі працювала цегельня (П. Фрізена, Й. Варкентіна).
Згодом у селі з’явилися й інші підприємства: вітряний млин (Й. Вінса), механічний млин (О. Фаста), столярна майстерня (О. Фаста), продуктовий магазин (Й. Пеннера). Також село мало власного коваля (Й. Вітта), шевця (Геллера), кравця (Й. Фрадкіна) та майстра коліс (О. Фаста). Сільська школа знаходилась у центрі. В 1895 р. у селі звели нову будівлю школи. В 1908 році у Розенорті мешкала 371 особа. Більшість селян належали до однієї общини менонітської церкви, а деякі відвідували Церкву Менонітського Братства. Для релігійних богослужінь останні пристосували колишню будівлю кузні. В 1929 р. сильний ураганний вітер зруйнував вітряний млин. У 30-х роках в селі організували колгосп. Останні меноніти виїхали із Розенорта у 1943 р. з німецькими частинами, які відступали. Сьогодні село є частиною міста Орлово. З менонітської спадщини залишилося дуже небагато.
Руднервайде
Село Руднервайде засноване у 1820 р. і стало одним з восьми сіл у східній частині колонії Молочної. Більшість переселенців – меноніти фрисландського походження, які прибули з села Руднервайде, що у Західній Пруссії. Засноване село стало релігійним центром для сіл Паства, Францталь та Гроссвайде. Руднервайде знаходилось на південно-східному березі невеликої ріки Сиссикулак, що впадала у ріку Юшанли. Село було сплановане так, що садиби мешканців розміщувалися по обидва боки головної вулиці. Подвір’я з північного боку виходили до води. Першими поселенцями стали 24 родини. Згодом, у 1826 р. прибуло ще 9 родин. Найперше, що збудували мешканці, були стайні для худоби, де у першу зиму розмістились колоністи. Наступного літа вони збудували постійні будинки. Більшість переселенців були незаможними, тому уряд надав їм безвідсоткову позику в сумі 12 524 рублів. Тільки деякі з мешканців мали достатні кошти на облаштування у розмірі 30 000 рублів. В 1822 р. у селі збудували церкву, будівництво якої у значній мірі спонсорував російський імператор Олександр І. Крім цього село мало свою школу, двоповерхову фабрику оцту та велику одноповерхову броварню. Усі споруди були зведені з каменю, а дахи вкриті черепицею. До наших часів зберігся мальовничий опис села за 1848 р.:
“Якщо вибратися на схил, що відділяє село від маленького струмка, то можна легко побачити два ряди будинків села Руднервайде. Усі будиночки однакові, спроектовані дуже практично, вони своїм виглядом милують око. Сади, що ростуть на кожному подвір’ї, роблять садиби ще гарнішими. Від вулиці висаджені розложисті дикі груши, між сусідами ростуть дерева тутового шовкопряду, а уздовж рядів – дика маслина... У південно-східній частині села – розсадник дерев, третину яких складає шовковиця. Дерева мають стільки листя, що кожний власник може виготовити до одного пуда шовку на рік. Плантація займає територію 165 десятин землі. Кожний фермер володіє половиною десятини. Ділянки відокремлені одна від одної шовкопрядом, а весь розсадник оточений деревами дикої маслини. На захід від розсадника, для захисту садів від вітру, мешканці висадили дерева, що ростуть уздовж південного кордону села, з одного кінця до іншого. У південно-західній частині села, там, де мешкають безземельні селяни, стоять такі ж будинки з садами навколо них ”.
У 1851 р. плантація налічувала до 91 270 дерев. Перепис 1855 р. засвідчив, що у Руднервайде було 28 великих, 10 середніх та 46 малих фермерських господарств на землі площею у 2 900 десятин. У 1908 р. населення села налічувало 698 осіб. У ньому діяли два вітряні млини (О. Гамма, Г. Блока), механічний млин (О. Шрьодера), цегельня (В. Гамма) та лісопереробне підприємство (О. Гамм). Також у Руднервайде були розташовані: лавка з продажу борошна (Г. Бартеля) та кооператив, де продавали мануфактурні товари. За часів Першої світової війни село змінило назву на Розовку. Після революції Руднервайде стало частиною колгоспу, головна контора якого розмістилася у сусідньому селі Просторе, яке до цього мало назву Гроссвайде. Село легко ідентифікувати, хоча у південній частині його збереглось небагато пам’яток менонітської культури.
1. Будівля Менонітської церкви
Споруда церкви у Руднервайде зведена у 1822 р. Церква обслуговувала такі села Молочної колонії як Паства, Гроссвайде, Францталь та саме Руднервайде. Згідно з домовленістю про фінансування урядом будівництва менонітських церков, російський імператор Олександр І передав конгрегації 10 000 рублів. Церква села Руднервайде останньою отримала такий грант. Решту необхідних коштів зібрали мешканці. Споруда була великою, без оздоблень, що робило її традиційним прусським молитовним будинком. Білі кам’яні стіни сягали 60 см у товщину. У середині церква була здебільшого дерев’яною: стелю та балкон підтримували великі дерев’яні колоди та балки. Кафедра та подіум проповідника містилися з довшого боку стіни. Під час богослужіння пастори та диякони сиділи з боку від кафедри, а солісти хору – з протилежного. За кафедрою стояла лавка для промовців. До церкви вело два входи: один – для жінок, другий – для чоловіків. Обидва розмістилися з одного кінця будинку. Жінки та дівчатка під час служби сиділи на першому поверсі, чоловіки та хлопці молилися на балконі. Місця розподілялися за віком – наймолодші сиділи спереду, старші – ззаду. Балкон розмістився вздовж трьох стін навпроти кафедри. Навіть ті члени громади, що сиділи на останніх рядах партеру або балкону, могли добре бачити і чути промовців. Акустика будинку була відмінною.
Учасники хору здебільшого займали один кінець балкону, окрім зими, коли усі вони сиділи у партері, навпроти солістів. У церкві не було ані піаніно, ані органу. Взимку, з метою заощадження тепла, бокові балкони зачинялися з обох кінців. До того ж, взимку прихожани відвідували церкву менше. Опалювали церкву дровами у двох печах. В окремих випадках, коли збиралося дуже багато людей, лаз на піддашшя відкривали, і там сідали молоді хлопці. Майже усі вікна були невеликими за розміром, окрім чотирьох вікон за кафедрою. Саме крізь них сонце освітлювало храм. Ставні були на усіх вікнах. У дні свят, особливо Різдва, церкву додатково освітлювали гасовими лампами. Споруда храму була розміщена паралельно до вулиці, а стіна з великими вікнами виходила на неї. За церквою, на подвір’ї, містився будиночок розпорядника, а також стайня, туалети та конюшня, де зимою родини, що приїжджали до храму, ставили своїх коней. У 1840 роках солому, що вкривала будинок, замінили на дах з білої черепиці. Ще через 40 років відновили балки стелі та всю конструкцію даху, а в 1890 роках здійснили капітальний ремонт усієї споруди. У 1900 р. деякі прихожани домагалися побудови нової церкви, але обмежилися лише добудовою. Церкву подовжили на 8,5 м, пофарбували у яскравіші кольори, що надало їй привабливішого вигляду. В 1909 р. релігійна громада Руднервайде налічувала 1300 охрещених членів, одного головного пастора та двох дияконів. Коли у 1933 р. церкву закрили, її перетворили на клуб. Пізніше у ній було улаштовано зерносховище. У 1940 р. храм розібрали, а з будівельних матеріалів збудували інші споруди.
Рюкенау
Село Рюкенау засноване у 1811 р. Воно розмістилося уздовж південного берега ріки Курушани, у тому місті, де в неї впадала річка Бегім-Чокрак. Головна вулиця села проходила паралельно до ріки, але не прямо, а робила невеликий вигин. По обидва її боки було збудовано 20 фермерських садиб. Половина садиб розмістилися з північного боку вулиці, і через їх землю протікала ріка. Згодом у східній частині річку перекрили греблею. Таким чином мешканці контролювали рівень води, а також зробили невелику запруду. З південного боку вулиці розмістилися різноманітні громадські споруди. Рюкенау дістало назву від колишнього села у Пруссії, де меноніти жили до переселення. Першими колоністами було 11 менонітських родин. 8 – фламандського походження – прибули із Західної Пруссії. 2 родини приїхали з області Пфальц, що над Рейном. Оскільки ці сім’ї були дуже бідними, вони отримали від держави безвідсоткову позику у сумі 4 589 рублів. Першу зиму колоністам довелося провести у землянках. Потім у село приїхало ще 9 родин колоністів з Пруссії. Останні наділи землі були розподілені у 1817 р.
Перші роки після заснування села були складними для менонітів. Селяни, які отримали землю на північному боці села, де протікала ріка, мали великі проблеми із землеробством та будівництвом осель. Згодом ці проблеми поселенці успішно вирішили, і село почало багатіти та процвітати. У 1844 р. була збудована нова школа, а у південній частині села меноніти заснували розсадник з 133 101 деревом. У той час це була найбільша плантація дерев у колонії Молочна. У 1852 р. в селі з’явився і приватний розсадник, який належав О. Фрізену та налічував 16 000 дерев. В 1869 р. Рюкенау мало 14 великих, 12 середніх та 34 малих фермерських господарств, розташованих на площі 1 844 десятин. У селі працювала їдальня, яку згодом перетворили на молитовний будинок Церкви Менонітського Братства. В 1883 р. ця община збудувала нову церкву, а у 1895 р. при ній почав діяти будинок для престарілих. У 1904 р. в селі виникла велика пожежа, яка знищила близько 35 господарств. У 1908 р. в Рюкенау працювали: вітряний та механічний млини (М. Гамма), магазин (П. Мартенса), майстерня з виготовлення латунних та мідних виробів (П. Гамма). У тому ж році в селі мешкало 408 осіб. В 1928 р. Рюкенау пережив страшний ураган, який тривав 3 дні і зруйнував багато будинків та дахів. У 1930 роках в селі організували колгосп ім. Ернста Тельмана. Усі стайні та інші господарські будівлі було розібрано, а матеріали використано для будівництва колгоспних корівників. Декілька сільських садиб теж наказали зруйнувати, а на тій землі збудували маленькі хатини. Сьогодні село відоме як Козолугівка. До наших днів збереглися будівлі церкви, будинок для людей похилого віку та кілька житлових будинків. Кладовище, на жаль, знищено.
1. Споруда Церкви Менонітського Братства
Будівля Церкви Менонітського Братства у Рюкенау була збудована у 1860 р. Спочатку вона містилася у будинку сільської їдальні. У 1883 р. звели нову будівлю церкви. Проект належав Йоганну Копу із Фюрстенау. Він також відповідав за будівництво, яке коштувало громаді 8 500 рублів. Велику кількість будівельних матеріалів та робочу силу надали члени общини. Освячення церкви відбулося 2 жовтня 1883 р. Споруда розміщувалась паралельно до вулиці, і за нею розмістилося церковне подвір’я. З боку подвір’я була невелика прибудова, з якої до церкви вів головний вхід. Розмір будівлі становив 26 х 13 м, а висота приміщення – 4,4 м. Прикладом інтер’єру церкви слугувала традиційна модель прусських молитовних будинків. Кафедра та кафедра для пасторів розмістилися біля північної стіни, що виходила на вулицю. Церква збудована з цегли, вкрита штукатуркою та побілена. Її спадистий дах мав металеве покриття зеленого кольору Подвір’я з вулиці оточувала гарна цегляна огорожа.
У плані споруда мала форму літери L, оскільки до будинку була прибудована дерев’яна конюшня. У 1908 р. відбулася комплексна реставрація споруди, після чого кафедра та кафедра були перенесені на західний бік, і церква набула вигляду базиліки. Треба зауважити, що у той період більшість Менонітських церков перебудовували саме у такий спосіб. Були добудовані також хори для співаків. У 1909 р. громада церкви налічувала 485 охрещених членів та 22 пастори. Церкву закрили у 1926 р. Три роки пізніше у ній розмістили неповну середню школу, де вчилися діти з Рюкенау та довколишніх сіл. Згодом будівлю перетворили на млин. Дах споруди значно перебудували. Тепер він вкритий листами шиферу. Вікна будівлі тепер заставлені цеглою, а стіни помальовані фарбою. Однак навіть після цього усе ще проглядаються декоративні деталі, серед яких особливо типовими є обрамування вікон.
2. Будинок для людей похилого віку
У 1895 р. Мартін П. Фрізен подарував великий дім з садом під Будинок для людей похилого віку та немічних людей, у якому після перебудови могло мешкати до 15 осіб. Будинком опікувалась Церква Менонітського Братства.
Після Громадянської війни будинок перестав функціонувати як соціальна інституція. У наш час споруда все ще існує, тепер він використовується як житловий будинок. Споруду нещодавно перебудували, після чого помітити цегляну кладку практично неможливо.
Тіге
Село Тіге засноване у 1805 р. уздовж південного берега ріки Курушани, неподалік від Орлово. Першими мешканцями були 20 менонітських родин фламандського походження, що приїхали із Західної Пруссії. Уздовж головної вулиці села вони збудували по 10 садиб з кожного боку. Вулиця проходила паралельно до ріки. Колоністи привезли 8 500 карбованців. Крім цього, вони отримали від держави безвідсоткову позику. Один з переселенців розповів, що ріка Курушани нагадувала йому річку Тіге, яка протікала через його село у Пруссії. Саме тому село дістало цю назву. Тіге швидко багатіло. Його мешканці брали активну участь у житті колонії Молочна.
У південній частині села було розбито розсадник, який у 1851 р. налічував 81 858 дерев. У 1869 р. Тіге мало 20 великих господарств, але пізніше збільшилось ще на 23 малих. Загальна площа землі становила 1668 десятин. Крім традиційної школи, у Тіге знаходилась школа для глухих, а також Орловська жіноча школа для дівчаток. Релігійна громада села належала до Церкви Менонітського Братства. Конгрегація була невеликою, але мала власний храм. Крім цього у селі діяв кабінет лікаря, де надавалася необхідна медична допомога. Тіге мало й свою невеличку промисловість: вітряний млин (Я. Петерса), магазин (Й. Классена), книгарню та цегельню (Г. Гамма), агенцію з продажу фермерської техніки (Б. Вінца, Г. Гізбрехта) та маленьку фабрику (К. Функа), що виготовляла брички та повозки різної конструкції. В 1908 р. у Тіге проживало 419 мешканців. Згодом Тіге почало інтенсивно розвиватися, і територія селища розширилася аж до села Орлово так, що дві головні вулиці сіл з’єдналися. Земля між селами була зайнята переважно малими господарствами, але тут були зведені і деякі адміністративні споруди. У 30-х роках у селі організували колгосп, який згодом об’єднали з колгоспом у Орлово. Нині село має назву Орлове. До сьогоднішніх днів залишилося невелика кількість менонітських будинків. Цвинтар не зберігся.
1. Церква Менонітського Братства
Ця невелика споруда Церкви Менонітського Братства була зведена після того, як 24 жовтня 1910 р. громада дістала усі потрібні дозволи від Департаменту будівництва Таврійської губернії, куди був спрямований для експертизи проект майбутньої церкви. Отримавши дозвіл, громада взялася за будівництво. Зовнішній вигляд церкви, хоч і збудованої у модному тоді псевдоготичному стилі, був досить скромним. Стіни розрізалися видовженими готичними вікнами. Сама споруда розмістилася паралельно до вулиці. Кафедра проповідника та амвон містилися у кінці прямокутного залу, а з протилежного кінця знаходились два окремі входи – для жінок та чоловіків. Скромна огорожа відділяла подвір’я церкви від вулиці. Церква перестала діяти як храм у 30-х роках ХХ століття. Будинок не зберігся.
2. Маріїнська школа для глухих
Школа заснована у 1881 р. з ініціативи Гальбштадтського волосного правління на честь святкування 25-ї річниці царювання Олександра ІІ і названа на честь Марії – дружини імператора. Будівництво споруди, що справляла неабияке враження своїм розміром, було закінчено у 1890 р. Вартість будівництва становила 40 000 карбованців. Вікна та деякі інші необхідні речі оплатили приватні меценати. Приміщення школи складалося із класних кімнат, спалень, їдальні на 40 учнів та житла для вчителів. Поруч зі школою розмістилися й інші будівлі – такі, як майстерні. Воду для кухні, вбиралень, прання та стайні брали з артезіанського колодязя. Шкільна програма була розрахована на 9 років навчання. Діти отримували таку ж саму початкову освіту, як учні інших сільських шкіл. До шкільної програми був включений такий предмет, як ручна праця. З великим успіхом діти навчалися столярній справі, плели кошики та шили. Раз на рік влаштовувалися ярмарки-продажі дитячих робіт. Зароблені гроші йшли на утримання школи. Шкільна споруда була запроектована у такий спосіб, щоб максимально відтворити родинну атмосферу і забезпечити індивідуальні потреби кожної дитини. На початку історії закладу було улаштовано дві кімнати-лазарети. Згодом одну з них переобладнали на спальню для обслуги, а ще пізніше – на кімнату для вчителя.
Установа вважалася однією з найкращих шкіл такого типу у Російській імперії, оскільки створювала домашню атмосферу. Заклад брав дуже помірковану оплату за перебування дітей, забезпечував високий викладацький рівень і забезпечував вчителів достойною заробітною платою. Викладачі, які працювали у Маріінській школі, пройшли навчання у Петербурзі та Франкфурті. Вони систематично відвідували семінари у Росії та Німеччині.
Нині стіни будівлі ззовні пофарбовані, металевий дах замінено на шифер, а над головним входом добудовано дах незрозумілої форми. До недавнього часу будинок використовувався як адміністративний. Тепер у його найбільшому приміщені відбуваються різні сільські урочистості. В інших кімнатах знаходяться бібліотека та невеликий музей.
Тігенгаген
Село Тігенгаген було засноване у 1805 р. на схід від ріки Молочна, між селами Мунтау та Шенау, започаткованими на рік раніше. У Тігенгагені оселилася 21 менонітська родина фламандського походження із Західної Пруссії. 18 сімей були незаможними, тому їм надали позику у розмірі 10 938 карбованців. Решта родин мала необхідні кошти для переселення у сумі 4 000 карбованців. Село назвали на честь Тіге – прусського села над річкою. Жодних дерев у селі не було, оскільки колись там був хутір, господар якого переїхав на нове місце. Земля не відзначалася особливою родючістю, але у 1832 р. мешканці заснували два розсадники дерев по обидва краї Тігенгагена. Згодом ті плантації перетворилися на справжній ліс. В 1851 р. у селі налічувалося 49 443 дерева.
У 1869 р. Тігенгаген мав 19 великих, 4 середніх та 24 малих господарств , розташованих на площі 1 749 десятин. У селищі працювали: вітряний млин (П. Бьозе), механічний млин (Г. Корнельсена), продуктовий магазин (Б. Вібе), цегельня (О. Фрізена), а також мідно-плавильна майстерня (Г. Бестфатера). Трохи згодом у селі запрацювала майстерня ресор для возів та авто («П. Конрад і Ко»). У центрі села стояла школа, а у північній його частині – Церква Менонітського Братства. На початку 30-х років споруду церкви конфіскувала влада. Останні меноніти покинули село у 1943 р. під час відступу німецьких частин. Сьогодні Тігенгаген відомий під назвою Левадне. З менонітського минулого у селі майже нічого не збереглося.
Тігервайде
Село Тігервайде було засноване на південному березі ріки Курушани навесні 1822 р. Засновниками були 24 родини, 14 з яких прибули із Західної Пруссії. В середньому кожна сім’я мала по 300 карбованців початкового капіталу. Уряд надав кожній родині позику у розмірі 859 карбованців. Решта 10 родин були нащадками колоністів з інших сіл колонії Молочна. Ці останні хазяї працювали ремісниками і мали достатньо грошей для переїзду. Земля, на котрій розмістилося село, упродовж п’яти попередніх років орендувалося кількома фермерами із сусідніх сіл. Вони влаштували на ній пасовище, збудували хати та стайні, назвали це місце Тігервайде. Нові мешканці селища зберегли цю назву. Ріка Курушани ділила ґрунти села на дві частини. Землі на північному березі були низинні та доходили до ріки Юшанли. Було ще дві низинні ділянки землі, одна з яких знаходилася біля хутора Курушани, а друга – біля Юшанли. Землі чудово підходили до вирощування трав. Село пережило кілька важких років, але життя скоро досягло стабільності. У 1848 р. до кількості мешканців додалися ще 22 господарські родини без земельних наділів, більшість котрих були ремісниками або поденними робітниками. Всього у селі налічувалося 52 будинки, 5 з котрих було дуже якісними, збудованими з випаленої цегли, 29 стаєнь для худоби, 28 комор для зберігання зерна, у тому числі 7 з них примикало безпосередньо до житлових будинків під кутом у 90 градусів. Село мало власну школу, центральне зерносховище, 3 кузні, вітряк та топчак.
У 1825 р. село відвідав імператор Олександр І. Він залишився задоволеним побаченим, особливо відзначив плантацію дерев, яку висадили мешканці на площі половині десятини на кожного земельного селянина. Впорядковування розсадника, який знаходився на південному кінці села, закінчили у 1838 р. У 1850 р. розсадник нараховував 98 184 дерева. У 1869 р. село нараховувало 22 великих, 4 середніх та 32 малих фермерських господарств на площі у 2 072 десятини. Хоча у 1908 р. кількість населення налічувала 607 осіб, тут діяло лише 2 промислові об’єкти: вітряний млин (Й. Шелленберга) та продуктовий магазин (Й. Функа). Село дуже постраждало під час революції та Громадянської війни. Уся земля була націоналізована. У 1943 р. меноніти Тігервайде долучилися до великої кількості німецькомовних емігрантів до Німеччини. Сьогодні село називається Мостове. Тут все ще збереглися залишки одного менонітського будинку, пивниця та частина огорожі.
Фабрикервізе
Імовірно Фабрікервізе було засновано між 1863 р., коли з’явилися останні села колонії Молочної (Гамберг й Кліппенфельд), та 1869 р. Назва села пояснюється тим, що багато років поспіль воно було великим пасовищем для овець, вовну яких використовувала суконна фабрика у Гальбштаті. Про сільське пасовисько згадується ще у 1807 р. Воно примикало до села Фюрстенау і було влаштоване для поліпшення рівня розведення овець та як одне з фінансових джерел доходів громади. В 1815 р. у селі Гальбштадт починає працювати суконна фабрика, яка використовувала вовну. У 1819 р. на фабриці працювало 46 робітників, які на 5 станках ткали полотно. Карта колонії Молочної 1836 р. зазначає місце овечого пасовища для фабрики у Гальбштадті між селами Фюрстенау та Шензеє. На тій самій карті можна прочитати, що на фабриці вже працювало 80 ткачів, які виготовляли полотно та байку. Пасовище мало велику територію, яка позначалась на карті під № 5, у той час, як село Шензеє було помічено № 4, а Фюрстенау – № 6. В 1851 р. у документах про Фабрікервізе вже фігурують відомості про виробництво молока та шовку. Це наводить на думку, що у той час там вже засновувались фермерські господарства. Наступна карта 1856 р. все ще згадує про місцевість як про пасовище, що слугує для виробки вовни – сировини для діяльності фабрики.
Оскільки на той час була відома лише одна подібна фабрика у Гальбштадті, то логічно припустити, що пасовисько пов’язане саме з нею. Фабрика припинила діяльність у 1840 роках, оскільки вирощування зернових було вигіднішим, ніж скотарство. Земля колишнього пасовиська втратила ціну, і на початку 1860-х років вона була розподілена між безземельними. У 1869 р. у звіті про земельні наділи у колонії Молочній повідомлялось, що на той час у с. Фабрікервізе існувало 3 великих та 10 малих фермерських господарств зі загальною площею землі 355 десятин. У 1908 р. згадується про іншу фабрику Фабрікервізе. Вона виготовляла підводи, віялки та сіялки (власник Й. Ренпеннінг) та мала свого торгового представника у Сибіру. Також згадується цех з очищення зерна (А. Ренпеннінга) та цегельня (Еннса та Тевса). До сьогоднішнього часу у селі збереглося кілька менонітських споруд. Селище нині називається Фабричне.
1. Менонітський будинок
Деталі цегляного декору цього менонітського будинку є типовими для усіх споруд колонії Молочна. Це й фламандська кладка, і декоративний фриз під карнизом, і цегляне декоративне обрамлення вікон. На жаль, будинок був пізніше перебудований: ремонтники замінили дах та вкрили його шифером. Схоже, що верхня частина будинку, виконана колись у стилі Корніса, не є автентичною. Незважаючи на дуже поганий стан, будинок все ще використовується.
2. Менонітський будинок
Цей цегляний дім з мінімальними прикрасами, великими вікнами та високими стелями, вірогідно, був фабричною спорудою. З часом його вигляд змінився. Підвіконники було піднято, а верхню частину стін позбавлено традиційної фламандської кладки з цегли. Дах будинку вкритий черепицею. Фронтони не є автентичними.
3. Менонітський будинок
Цей, у минулому менонітський будинок, зазнав значної перебудови. Деякі вікна були закладені цеглою, а верхня частина стін, як це можна побачити з цегляного декору, перебудована. Вірогідно, що черепиця на даху також зазнала змін.
4. Менонітський будинок
Цей менонітський будинок був оздоблений досить типовими цегляними деталями. Серед них особливо слід звернути увагу на декоративний фриз під карнизом та навколо вікон. Пілястри на кутах та між вікнами мають дещо незвичний орнамент. Конструкція даху змінена, а фронтони перебудовані з тим, щоб пристосувати їх під новий дах. Сам дах вкритий шифером. Будинок був розташований паралельно до вулиці. Він все ще використовується як житловий.
5. Менонітський будинок
Цей колишній менонітський будинок розмістився паралельно до вулиці. Стіни прикрашені цегляним декорованим фризом та орнаментом навколо вікон. Будинок був перебудований і утримується у доброму стані. Фасадну стіну пофарбували нещодавно. Будинок все ще експлуатується.
Фішау
Село Фішау засноване у 1804 р. на східному березі ріки Молочна. Засновниками були 22 фламандські менонітські родини із Західної Пруссії. Спочатку село значилося під номером 4, але згодом його назвали так само, як колишнє поселення колоністів у Пруссії. В 1832 р. Фішау перенесли на кращі землі, на які вказали Йоганн Корніс та «Сільськогосподарське товариство». Село було заплановане у типовий спосіб, коли садиби розмістилися по обидва боки вулиці. У селі була школа, але не було церкви. У 1851 р. на плантації нараховувалось 83 705 дерев. Урожаї пшениці та показники вирощування шовкопряду у Фішау не відрізнялися від середніх результатів по колонії, хоча земля була набагато родючішою, ніж в інших селах. В 1869 р. у селі налічувалося 16 великих, 12 середніх та 23 малих фермерських господарств, які володіли 1 798 десятинами загальної площі орної землі. В 1908 р. у селі працювали дрібні промислові підприємства: вітряний млин (Д. Гайдебрехта), фарбувальна майстерня (А. Пеннера), кузня (А. Дерксена), майстерня з виготовлення вишуканих столярних виробів (Й. Вінса), крамниця (Й. Велька). Приміщення фарбувальної майстерні пізніше було перебудовано на центр збору церковної громади. Нинішня назва села – Рибалівка. Будинок школи – останню пам’ятку менонітського перебування – нещодавно зруйновано. На цвинтарі, який розмістився у південно-східній частині села, ідентифіковано 2 менонітські нагробки:
• Катаріна Еннс (з дому Фрізен)
11 вересня 1839 – 24 січня 1906
• ... Вібе
... – ...
1. Споруда сільської школи
Школу збудували у 1896 р. Вона розмістилася у центрі села, паралельно до вулиці. Стіни мали делікатний орнамент під вікнами і над ними. Кладка кутів будинку імітувала пілястри. Такі ж пілястри можна було побачити на головному фасаді, повернутому до вулиці. Будинок знесено у 1998 р.
Францталь
Село Францталь засноване у 1820 р. 15 менонітськими родинами фрисландського походження, які прибули з місцевості неподалік від Кульми (Західна Пруссія). Хоча спочатку село розраховували на 20 подвір’їв, влада запропонувала оселитися тут тільки 15 родинам. Решта землі мала бути залишена для майбутніх мешканців. Ситуація змінилася, коли виявилося, що попит на покинуту землю був надзвичайно високим. Через кілька місяців із Західної Пруссії з метою облаштування господарств прибуло ще 8 родин. Уряд забезпечив 18 сімей грошовою позикою у розмірі 10 721 карбованців, а решта родин мала власні кошти у сумі 15 260 карбованців. Переселенці вибрали для майбутнього села ту саму низовину, де вже існувало село Ґроссвайде. Однак, коли меноніти почали копати криниці, виявилося, що земля дуже суха та тверда. Через 6 тижнів переселенці перенесли село на береги ріки Юшанли. План села передбачав дві вулиці, однак ті мешканці, що мали жити на віддаленій від ріки вулиці, переконували владу, що таке розташування господарств буде незручним для життя. У результаті село збудували з однією вулицею, де господарські подвір’я розмістилися по обидва її боки та примикали до ріки. Спочатку село, як і їхнє попереднє поселення у Пруссії, назвали польським словом Пшуховка, однак влада не сприйняла цієї назви. З цього приводу Бенджамін Рацлафф, старійшина церковної общини та один з переселенців, запропонував назвати село Францталем, що походило від чоловічого імені, яке було типовим для Пруссії. Упродовж першого року збудували лише одну садибу. Більшість селян провело зиму або у тимчасових хатинках, або у побудованому та розподіленому на усі родини корівнику. Поступово селяни почали облаштовувати своє житло. У перші роки врожай був дуже низьким. Землетрус 1838 року підняв рівень води у криницях, що покращило ситуацію. Вже у 1848 р. кожна садиба мала гарно висаджені сади. Скоро село, у якому також розбили плантацію дерев (усього 60 400), виглядало дуже привабливо. У 1869 р. поселення налічувало 10 великих, 28 середніх та 25 малих фермерських господарств зі загальною площею землі у 1 960 десятин. Промислова діяльність була важливою сферою розвитку села. В 1908 р. тут працювали цегельня (Й. Дрідгера та Й. Мартенса), три механічні млини (К. Паульса, К. Дрідгера та Й. Бекера). У 1909 р. Х. Бекер звернувся до влади за дозволом на будівництво ще одного підприємства. Село було майже цілком зруйноване у 1943 р. німецькою армією під час відступу. До сьогодні зберігся лише один міст через річку Юшанли.
Фріденсдорф
У 1824 р. на південному березі річки Бегім-Чокрак 30 родин заснували село Фріденсдорф. 14 родин з цього числа прибули на рік пізніше – у 1825 р. Більшість переселенців були менонітами фламандського походження, які прибули із Пруссії. Три родини переїхало з Хортицької, а ще дві – з Молочної колоній. Влада забезпечила 14 родин безвідсотковою позикою у розмірі 4 000 карбованців. Ці сім’ї привезли лише 1 000 карбованців. Інші 13 родин мали 3 000 карбованців капіталу. Хоча мешканці бажали назвати село Фрідберг (у перекладі «те, що знаходиться на горі») за іменем їхнього колишнього поселення, урядовці запропонували іншу назву – Фріденсдорф.
За планом у селі була одна вулиця, що проходила паралельно до річки, з обох боків якої розмістилися подвір’я. Господарства з північного боку своїми подвір’ями виходили до ріки. З південного кінця села була насаджена плантація дерев. Оскільки головна вулиця мала два невеличкі вигини, Ії називали Кривою. Громада орендувала землю у Йоганна Корніса, який також запозичив її у сусідніх українців та ногайців. Невисокі врожаї та інші проблеми перших десяти років робили життя досить складним. Згодом рівень вирощеного зерна та шовківництва сягнув середнього по колонії рівня. В 1851 р. у селі на плантації росло 81 407 дерев.
В 1830 р. у центрі села збудували школу. Архіви 1869 р. свідчать, що у Фріденсдорфі було 27 великих, 6 середніх та 26 малих господарств. Площа орної землі становила 2 366 десятин. У селі діяли магазин (Й. Тільмана), кузня (А. Шмідта) та два млини (Й. Берга та Х. Раймера). За роки Громадянської війни під час дій формувань Махна загинуло кілька селян, багато померло від епідемії тифу. В 1922–1923 роках у селі діяв підрозділ «Менонітського центрального комітету» з польовою кухнею для голодуючих. Нині село називається Хмельницьке. На цвинтарі знайдено та ідентифіковано кілька менонітських нагробків:
• Йоганн Берген
12 березня 1852 – 19 листопада 1908
• ... Еннс
... – ...
• ... Шрьодер
... – ...
Фріденсру
Село засноване у 1857 р. вздовж південного берега ріки Юшанли. Воно було одним з останніх поселень, заснованих у колонії Молочна, і планувалось з урахуванням усіх рекомендацій Й. Корніса та «Сільськогосподарського товариства». Через село паралельно до ріки проходила одна вулиця з садибами по обидва боки. Стіни будівель місцеві мешканці будували з цегли, а дахи вкривали черепицею. По обидва кінці вулиці меноніти висадили плантацію дерев. У центрі села розмістилася школа.
Землі, на яких постало село, належали до колонії Молочної. Її тримали для майбутнього розширення. Родини, які заснували Фріденсру, походили із сіл західної частини Молочної. У 1869 р. село мало 28 великих, 4 середніх та 24 малих господарств, які володіли 2 334 десятинами землі. У Фріденсру знаходились лише два промислові об’єкти: вітряний млин (Я. Гардера) та цегельня (А. Маттіаса і П. Классена). Сьогодні село об’єднане з сусіднім Нойкірх, що лежало по інший бік річки. Новий населений пункт має назву Ударник. У селі до недавнього часу зберігались пам’ятки, які свідчили про менонітську історію. Будинки мали гострі дахи, вкриті черепицею. Дерев’яні фронтони з великими арочними вікнами допомагали уявити, як колись виглядало менонітське село. На цвинтарі знайдено один менонітський нагробок з написом:
• Бернард Хамс
21 січня 1881 – ... 1896
Фюрстенау
Село Фюрстенау засноване 12 менонітськими родинами фламандського походження у 1806 р. До 1810 р. до них долучилося ще 9 сімей із Західної Пруссії. Переселенцям було надано кредит від уряду в розмірі 10 234 рублів. Сума грошей, привезена колоністами, становила лише 2 000 карбованці. Село знаходилось на південному березі ріки Токмак, що за три кілометри від міста Токмак. Паралельно до ріки проходила головна вулиця з будинками. З північно-східного кінця села знаходилась плантація, яка у 1851 р. налічувала до 93 498 дерев. Загальна кількість землі, яка належала до власності села, становила 1 365 десятин. Фріденсру дістало назву за місцем попереднього помешкання переселенців у Пруссії. Хоча перші роки були складними для колоністів, згодом показники врожаїв зерна та вирощування шовкопряду досягли середнього по колонії рівня. У 1869 р. в селі було 20 великих, 2 середніх та 37 малих фермерських господарств загальною площею 1 957 десятин землі. Село мало промисловість: два вітряки (Й. Вінса, Д. Гардера) та цех з виготовлення цегли (В. Нойфельда). Деякі селяни, схвильовані наближеністю та зростанням міста, продали свої наділи за заниженими цінами Вільгельму Нойфельду, який володів 18 господарствами у селі. У 1915 р. поселення перейменували на Долинку, а з 1945 р. воно відоме як Лугівка. У період з 1919 по 1922 роки село постраждало більше, ніж інші села колонії Молочної. Спочатку пронеслася епідемія тифу, а потім розпочався страшний голод. До наших днів у селі збереглося лише кілька менонітських будинків. Кладовища не існує.
1. Сільська школа
Споруда школи мала з одного боку класну кімнату, а з протилежного боку коридору – житло для вчителя. Класні кімнати старших та молочних учнів відділяла розсувна стіна. Зазвичай у школі навчалося 30 – 40 учнів. Будівля була зведена у самому центрі села. Стіни побудовані з цегли, а вальмовий дах було вкрито черепицею. Такі вальмові дахи у спорудах шкіл були рекомендовані Й. Корнісом та «Сільськогосподарським товариством». Мінімальний декор свідчить про те, що школа збудована у середині 1800 років. У 1921 р. влада відібрала у менонітів школу та зробили її російськомовною. Менонітські учні повинні були відвідувати інші школи. На бокових фронтонах даху досі збереглася справжня черепиця, але основна частина даху вкрита шифером. Протягом довгого часу у будинку містилася телефонна станція. Нещодавно у споруді було зроблено ремонт, і тепер тут знаходяться поліклініка та бібліотека.
2. Будинок Вільгельма Нойфельда
Вільгельм та Марія Нойфельди володіли 16 земельними наділами у с. Фюрстенау. Окрім цього, вони були власниками цегельні. Їм також належав великий маєток за 60 км від села. Будинок цієї родини розмістився навпроти школи у центрі села. Його кілька разів перебудовували та добудовували, в результаті чого з’явилась грандіозна споруда. Найбільшою кімнатою дому був багато оздоблений салон із гарною колекцією творів мистецтва, декорований у вікторіанському стилі. У будинку також була кімната з грамофоном та сімейним архівом. У їдальні стояв стіл, за яким вміщувалося 50 осіб, кімнату освітлювала велика електрична люстра, струм до якої подавався з приватного генератора Нойфельдів. Цікаво виглядала повністю засклена веранда. На другому поверсі розмістився зимовий сад зі скляною стелею, у якому росли прекрасні квіти та рослини. На цьому ж поверсі містилося декілька спалень для гостей, ванні кімнати та просторе приміщення для челяді.
Цегляні стіни дому сягали 60 см товщини. Головний фасад на рівні другого поверху оздоблював декоративний фронтон. Довкола дому був розбитий великий квітник, фруктовий сад з різноманітними сортами дерев, панорамна тераса, альтанка та кегельбан. На господарському подвір’ї – численні стайні, стодоли та велика комора. Територію оточувала цегляна огорожа з декоративними стовпчиками-воротами. У роки Громадянської війни, приблизно у 1921 р., Нойфельди змушені були залишити свій дім. Пізніше ця споруда перейшла у власність колгоспу. Сьогодні з цілого маєтку залишився тільки один будинок. Вигляд його дуже змінився. У будинку зруйнували другий поверх та бокові балкони, перебудували декоративний фронтон над головним входом, а дах покрили шифером. Зовнішні стіни тепер вкриті штукатуркою, яка закриває цегляну кладку. Сьогодні у будинку розмістився сільський клуб.
Фірстенвердер
Село Фірстенвердер засноване у 1821 р. 30 менонітськими родинами фламандського походження. З них 4 родини переїхали з інших сіл Молочної. Решта колоністів прибула з Пруссії між 1816 та 1819 роками. Оскільки переселенці не були заможними, уряд виділив їм кредит у сумі 19 919 карбованців. Село знаходилось на східному березі річки Бегім-Чокрак. Вулиця була розташована паралельно до води, з двох боків вулиці розмістилися садиби селян. На сході села росла плантація дерев.
Село було названо так само, як колишнє прусське. У 1848 р. в ньому вже було 8 господарств з будинками, зведеними з обпаленої цегли. Решта, 22 хати, була зроблена з цегли-сирцю. Усі поселенці мали стайні, приєднані до хат. У селі також збудували школу та млин. У 1851 р. сільська плантація налічувала 106 107 дерев. В 1869 р. Фірстенвердер володіло 18 великими, 4 середніми та 33 малими господарствами, які володіли 2 478 десятинами землі. Промисловість була представлена продуктовим магазином (Д. Фаста), складом цегли (В. Вільмса) та двома млинами (П. Вільмса та І. Берга). Під час голоду 1922 року в селі поблизу школи розмістилася тимчасова кухня Менонітського центрального комітету У 1915 р. назву села змінили на Поворотне. У 1917 р. село знову іменувалося як Фірстенвердер, а з 1945 р. і дотепер воно відоме як Балкове. У 1930 р. в селі організували колгосп “Червона Армія”. До наших днів зберігся лише будинок школи. Кладовище зникло. Зараз у селі зводиться будівля нової церкви.
1. Споруда сільської школи
Школа знаходилась неподалік від центру села, і довшим фасадом була повернута до вулиці. Оскільки споруда досить довга, то можна припустити, що з одного боку від вестибюлю розміщувалися класні кімнати, а з другого – квартира вчителя. Школа виглядала як великий житловий дім. Цегляні стіни мали скромне оздоблення. Бокові фронтони були вкриті вертикальними дерев’яними дошками, схожими на автентичні. Школа збудована ще до 1848 р. Нині зовнішні стіни будинку пофарбовані, а дах вкритий шифером. Споруда використовується як житловий будинок.
Шардау
Село Шардау заснували у 1820 р. на південному березі річки Чокрак з головною вулицею, що проходила паралельно до ріки. По обидва її боки збудували людські садиби. Першими переселенцями було 20 менонітських родин фрисландського походження, які прибули із Західної Пруссії. Деякі переселенці у Пруссії також жили у селі Шардау, що обумовило ім’я їх нового притулку. Частина родин приїхала пізньої осені 1819 р. Зиму меноніти провели в інших селах. У травні 1820 р. 17 сімей оселилися на призначеній для них землі. Останні три родини приїхали у 1821 р. Кожна сім’я отримала урядову позику у сумі від 400 до 700 карбованців, що залежало від розміру привезеного капіталу. Більшість родин мала при собі від 300 до 500 карбованців. Максимальна позика становила 859 рублів. Землю, в основному досить горбисту, попередньо орендував Йоганн Корніс для подальшої суборенди ногайським племенам під пасовища. Переселенці почали споруджувати стайні для худоби і самі жили у них упродовж кількох років. Перші три будинки у селі збудовані в 1824 р. Їх власниками були родини, котрі привезли з собою невеликий капітал. Решту садиб звели у 1828 р. Усі хати будувалися з невипаленої цегли-сирцю. Проблемою була питна вода. Її певний час, аж поки не викопали общинних колодязів, привозили із сусіднього маєтку Штайбах. У західній частині села висадили розсадник, де нараховувалось 77 331 дерево. У 1869 р. Шардау мало 16 великих, 8 середніх та 28 малих господарств, що займали територію у 1 748 десятин землі. У 1908 р. населення села складало 408 осіб. У селі функціонували вітряний (І. Нойфельда) та механічний (Г. Діка) млини. У 30-х роках ХХ століття село стало частиною колгоспу “Німецький колективіст”. Меноніти, що проживали у Шардау, покинули його назавжди у 1943 р., емігруючи до Німеччини. Сьогодні Шардау є частиною села Панфілова. Тут мало що залишилося після вікового менонітського перебування.
Шпаррау
Село Шпаррау засноване у 1828 р. Воно розташувалось трохи південніше від річки Курушани. Першими мешканцями були 28 родин, які прибули із Західної Пруссії, з регіону над Ельбою. За кілька років у село переселилося ще 8 родин із сусідніх сіл Молочної. Шпаррау дістало назву від прусського слова Sparren (трикутне стропило даху), частково через свою трикутну конфігурацію. Більшість переселенців не мало достатніх капіталів, тому уряд надав їм безвідсоткову позику розміром 14 092 карбованців. Землю, на якій розмістилося село, колись орендував Йоганн Корніс для подальшої передачі в суборенду під пасовиська татарам та грекам. Воду меноніти брали з колодязів глибиною 8–12 м. Земля була дуже родючою. Перші хати переселенці будували з невипаленої цегли-сирцю. У тих самих хатах, що й люди, першу зиму провела худоба. Село було збудоване у традиційний спосіб. У 1848 р. Шпаррау вже складалося з чепурних та акуратних хаток. При кожній з них був засаджений великий сад. На південній окраїні села розбили розсадник площею 17 десятин. Кожний двір був оточений канавкою для стікання дощової води. На окраїнах села містилися господарства ремісників меншого розміру. У центрі села була зведена школа. Під час інвентаризації 1851 р. у сільському розсаднику налічували 113 334 дерева. В 1869 р. Шпаррау мало 32 великих, 16 середніх та 37 малих господарств, що володіли землею 3 192 десятини. Шпаррау було одним із найбільших сіл колонії Молочної. Перед 1906 р. у західній частині села з’явилася нова церква громади Менонітського Братства. Два роки пізніше населення села налічувало 815 осіб. У селі працювали вітряний млин (О. Велька), механічний млин (О. Валля), а також майстерня із будови млинів та конструкції молотарок (М. Фрізена). Церкву закрили у 1930 р., а будинок згодом знесли. Будівельний матеріал, що залишився, використали на будівництво клубу в селі Ґнаденфельд. Під час колективізації багато будинків були або зруйновані, або перетворені на стайні. Сьогодні у селі не залишилося ані сліду від колишньої менонітської присутності. Тепер Шпаррау є частиною села Довге.
Штейнфельд
Село було засноване у 1857 р. Штейнфельд розташували уздовж північного берега ріки Юшанли, на самій південній окраїні колонії Молочна. Він був одним із найпізніших поселень колонії. Скоріш за все, саме ландшафтні особливості підказали селянам назву, яка походила зі двох слів: Stein – камінь, feld – поле. Раніше земля, на якій розмістилося село, була призначена місцевою владою як резерв для подальшого розширення колонії. Оскільки закон не передбачав поділу первинних земельних наділів, у селах з часом з’явилася велика кількість безземельних селян, які бажали мати власне господарство. Штейнфельд був власне таким новозаснованим селом. У ньому оселилося 30 безземельних родин із західної частини Молочної.
Штейнфельд розмістили паралельно до річки, як то було приписано правилами «Сільськогосподарського товариства» на чолі з Йоганном Корнісом. На тих же засадах влаштовувалися й господарства. Правила вимагали зведення протипожежних стін між будинками та виготовлення дахів з глиняної черепиці. В 1869 р. у Штейнфельді налічувалося 29 великих, 2 середніх та 6 малих фермерських господарств з землею загальною площею у 2 046 десятин. У 1908 р. в селі мешкало 340 осіб. Воно мало продуктовий магазин (Г. Брауна), вітряний млин (Й. Редігера), майстерню з виготовлення дерев’яних виробів (Й. Шмідта) та крамницю з продажу готових товарів (Ф. Петерса). У період Громадянської війни село постраждало так само, як і інші села колонії Молочної. У 1930 р. в Штейнфельді організували колгосп. Лише невелика кількість менонітів, що вижила до 1943 р., залишила село з метою еміграції до Німеччини. Будівельний матеріал з деяких менонітських будівель Штейнфельда використали у сусідніх селах.
Шенау
Село (під порядковим номером 3) заснували на березі ріки Молочної у 1804 р. Пізніше воно дістало такої ж назви, якою було попереднє місце поселення колоністів у Пруссії. Засновниками стали 21 менонітська родина фламандського походження. Тільки дві родини мали достатньо грошей на переселення (1 000 та 1 125 карбованців відповідно). У 1833 р. селяни загатили річку і почали накопичувати воду від танення снігу. Зібраною водою вони зрошували низинні пасовиська. На східному краю села у 1833 р. розбили плантацію дерев. Робота потребувала великих зусиль, оскільки треба було підготувати землю, а самі дерева привезти з місцевості, що знаходилась на відстані 175 км від Шенау. Процес засадження закінчився у 1846 р. В 1851 р. у Шенау налічувалось 104 828 дерев. У селі було 19 великих, 4 середніх та 24 малих господарств з площею землі 1 749 десятин. У 1908 р. в селі мешкало 419 осіб. Працювали вітряний млин (Я. Крекера), фабрика цегли та черепиці (Г. Енца), продуктовий магазин та фарбувальня вовни (Й. Тіссена). Згодом у Шенау відкрили фабрику сільськогосподарського обладнання (П. Тіссена). У 1930-х роках село об’єднали у колгосп ім. Рози Люксембург. У 1943 останні меноніти виїхали до Німеччини. Сьогодні село відоме під назвою Долина. Тут збереглося лише кілька пам’яток менонітського перебування.
1. Фабрика цегли та черепиці Енців
Фабрика Енців розмістилася у північно-західній частині села. На фабриці працювало понад 30 робітників, переважно неменонітів з числа місцевих селян. Деяким працівникам у селі надавалося житло. Використовуючи особливу місцеву глину, фабрика виготовляла цеглу та черепицю. Також випускалися цементні кахлі для підлоги та стін, а часом виготовляли навіть кераміку. Фабричне обладнання власники привезли з Німеччини. Для виготовлення цегли використовували спеціальну піч, яку розпалювали соломою. У ній цегла та черепиця випалювалися протягом 2 тижнів до повної готовності. На початку 1900 років фабрика продавала цеглу по 4 рублі за тисячу штук, а черепицю – по 22 рублі за тисячу. До наших часів будинок фабрики не зберігся.
Шензеє
Село Шензеє засноване у 1805 р. на південному березі ріки Токмак, між селами Ладекопп та Петерсгаген. Першими у Шензеє оселилися 19 менонітських родин фламандського походження, що прибули із Західної Пруссії. Вони привезли зі собою приблизно 5 000 карбованців капіталу. Переселенці отримали позику від уряду у розмірі 8 534 карбованців, що включало кошти на провіант та лісоматеріали. Шензеє назвали на честь села у Пруссії, з якого прибули колоністи. Місце для поселення влада вибрала невдало, і невдовзі з’ясувалося, що три села знаходяться занадто близько одне до одного. Тому Шензеє перенесли на 10 км на схід від Токмака, і розмістили на березі тієї ж ріки. Садиби мешканців були збудовані уздовж головної вулиці села. Загалом налічувалося 20 дворів. Не усі переселенці погодились переїхали на нове місце. До 10 родин, що погодилися на переїзд, додалося ще 10, які емігрували раніше та проживали у сусідніх селах.
Після кількох важких років адаптації село почало розвиватися. Особливий зиск селяни мали з виготовлення шовку та вирощування тютюну. До 1851 р. у селі було насаджено 96 654 дерева. В 1869 р. село мало 19 великих, 2 середніх та 26 малих господарств, розташованих на площі 1 716 десятин. У Шензеє працювали магазин, невелика фабрика, кузня та великий голландський млин, де мололи зерно. Також у селі оселилось кілька родин ремісників. Сільська школа мала два класи. У 1831 р. за сільським садом селяни звели будівлю церкви. Будинок був дерев’яний, малий, мав простий зовнішній вигляд, типовий для прусських молитовних будинків. Тому у 1909 р. церкву перебудували на більшу та гарніше оздоблену. Вона розмістилася у східній частині села. За переписом 1908 р. у селі мешкало 464 особи. Тоді ж у Шензеє працювали три вітряні млини (О. Фрізена, Й. Дерксена, Й. Госсена), паровий млин (Й. Мартенса), продуктовий магазин (О. Герцена) та слюсарна майстерня (П. Вільмса). Перед Першою світовою війною у селі також функціонувала невелика фабрика з виготовлення сільськогосподарського обладнання, на якій було задіяні понад 30 робітників. Село зазнало колосальних збитків під час революції та Громадянської війни. У 1919 р. через Шензеє проходила лінія бойових дій, у результаті чого село було сильно зруйноване, а багато селян загинуло. У 1943 р. меноніти села Шензеє долучилися до великої кількості емігрантів, що прямували до Німеччини. Сьогодні село відоме як Снігурівка. До наших днів збереглися тільки залишки Менонітської церкви та один менонітський будинок.
1. Споруда Менонітської церкви
15 квітня 1909 р. конгрегація села подала у Департамент будівництва Таврійської губернії заяву з двома пакетами креслень нової церкви, яку планувалося збудувати у Шензеє. Така заява також подавалася від імені громад Кліппенфельда, Гамберга, Вернерсдорфа, Лібенау та Шензеє–Фабрикервізе. Позитивного результату добився Н. Ф. фон Гарні, балтійський німець з м. Ревеля, котрий мешкав в Оріхові. Саме він вжив своїх політичних та товариських зв’язків для підтримання заяви. Дозвіл на будівництво було отримано, і зведення нової церкви почалося в тому самому році. Зведена будівля була однією із найгарніших серед усіх менонітських церков у Росії. Споруда була збудована у псевдоготичному стилі, з гарними готичними вікнами та контрфорсами між ними. Декор вікон та інших стилістичних деталей підкреслювався штукатуркою світлого відтінку. Церква розмістилася у східному кінці села, паралельно до вулиці. Кафедра проповідника та амвон містилися у кінці довгого прямокутного святилища. На протилежному боці, у добудові розташовувався головний вхід до храму. Двері виходили на подвір’я з тилу від вулиці. На боковій стіні, а також з боку від подвір’я, був ґанок із боковим входом. Ансамбль доповнювали гарно оздоблені ворота огорожі. У 1909 р. конгрегація налічувала 745 хрещених прихожан та 6 проповідників. Будівля церкви вміщувала до 700 осіб. Плафон церкви розписав італійський художник. У 1934 р. церкву закрили. Спочатку в ній розмістили зерносховище, а потім зробили клуб. Церква недовго функціонувала у період Другої світової війни під час німецької окупації. До нашого часу від споруди майже нічого не залишилося, але нещодавно її відремонтували. Тепер будівля використовується як Українська Грецько-католицька церква.
2. Будинок та млин Герхарда Валля
Млин на паровій тязі, який містився у східній частині села, був збудований Герхардом Йоганном Валлем у 1894 р. В 1907 р. його відкупив Давид Мартенс. Це була цегляна споруда, де арки вікон та інших деталей відтіняла цегла світлішого кольору. Дах був покритий металом. У 1880 р. Валь збудував другий, голландський вітряний млин, який розташували трохи південніше від парового.
Згідно з попередньою домовленістю, у 1907 р. новий млин також продали Мартенсу. До наших часів не збереглося жодне з підприємств.
Будинок Валлів теж містився у східній частині села. Це була цегляна споруда, яку прикрашали декоративні пілястри на кутах та оздоблений фриз під карнизом. Будинок кілька разів перебудовувався. Сьогодні стан будівлі задовільний, та у ньому проживають люди.