Mennonite Centre Homepage , Title page , Introduction , Chapter 1, Chapter 2, Chapter 3, Chapter 4, Chapter 5, Chapter 6, Chapter 7, Chapter 8, Chapter 9, Chapter 10, Chapter 11, Chapter 12, Chapter 13, Chapter 14, Chapter 15, Chapter 16, Chapter 17, Chapter 18, Chapter 19
Колонія Хортиця
Розділ 4
Загальний огляд
Колонія Хортиця простягалася вздовж Дніпра, більшість сіл були розташовані на західному березі річки, навпроти міста Олександрівська (тепер Запоріжжя). Це була перша менонітська колонія, заснована в тодішній Новоросії. Перша група переселенців, що налічувала 228 менонітських сімей із Фландрії та Фрисландії, прибула з Данцига в липні 1789 р. Кожна родина отримала по 65 десятин землі. Початок нового життя менонітів був дуже нелегким. Під час подорожі морем більшість пожитків, що знаходились у кошиках, розікрали, замінивши їх на каміння. Інше майно зіпсувалося від сирості. Уряд не виконав своїх обіцянок надати матеріальну допомогу та деревину для будівництва житла. А переселенці в основному були бідними ремісниками, які ніколи не працювали на землі, ті ж, хто працювали, швидко переконалися, що сухий ґрунт вимагає цілком нового підходу до сільського господарства. Ці перші переселенці поставили свої тимчасові помешкання біля великого дуба, ось так і почався розвиток села Хортиця. Дехто почав будувати житла на віддалених ділянках, подібно до того, як це робилося в районі Данцига. Однак дуже скоро люди зрозуміли великі переваги безпечного колективного життя й перебралися в села. У 1790 р. було засновано перші вісім сіл.
У 1797 р. виникло два нових села – Шенвізе та Кронсґартен. Їх заснували вихідці з Фрисландії. Це були єдині села в колонії Хортиця , які розташувались на східному боці Дніпра. Шенвізе розмістилося трохи на південь від Олександрівська, а Кронсґартен – на північний захід від Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) на значній відстані від решти території колонії Хортиця. До кінця 1824 р. було засновано ще вісім сіл, що й завершило становлення цієї колонії. Управа колонії (волость) розмістилася в селі Хортиця. Вона здійснювала цивільне адміністрування колонії.
Поступово на зміну тимчасовим житлам прийшли більш надійні цегляні будинки. Перші кам’яниці були досить простими та аскетичними, але в подальшому меноніти будували розкішніші споруди. Типовим селянським житлом був цегляний будинок із кількома арочними вікнами, що виходили на головну вулицю. Стороннім така колонія нагадувала типове німецьке поселення. Саме так про нього писав барон Август фон Гакстхаузен, подорожуючи Хортицею:
“...Скоро ми досягли ... Розенталя, що належить до великої німецької менонітської общини в районі Хортиці. Усе довкола було таким німецьким, що ми відчули себе як у Західній Пруссії, біля Вісли. І не тільки люди, їхня поведінка, мова, одяг, житла та меблі були німецькими, але й кожна тарілка, кожна коробка та навіть худоба й домашні тварини – померанський шпіц та пудель, корова, коза та все інше. Колоністи зуміли навіть навколишню природу зробити німецькою. Якби художник намалював місцеві краєвиди, він міг би з легкістю видати їх за німецькі. Поля розбиті та оброблені точнісінько на німецький манер, подвір’я та пасовиська оточують німецькі огорожі. Усе німецьке: села з їхніми садибами, городи, рослини, овочі, а найбільше – картопля”.
Незважаючи на початкові труднощі, поселення розросталися. Протягом 1820 – 1850 рр. населення колонії зросло вдвічі – з 4 000 до 8 000 осіб. Основним видом діяльності спочатку було вівчарство, згодом його замінило вирощування зерна. На початку 1900-х років 65 десятин землі вже коштувало 14 000 карбованців. Поступово засновувались великі заводи та млини, власники яких зводили собі розкішні будинки. Промислові споруди також виглядали дуже вишукано. До 1917 р. розміри колонії Хортиця збільшились з 33 000 до 150 000 десятин землі. Завдяки добре розвинутій промисловості вона поступово перетворилася на найбагатше та найголовніше менонітське поселення в Росії.
За деякий час після Громадянської війни приватну землю було колективізовано, а фабрики націоналізовано. Село Нойхорст, знищене за громадянської війни, відбудували в 1927 р. на кілометр південніше від старого. У 1928 р. за два кілометри далі на південь з’явилося нове село Розенбах.
Хортицький район став центром амбітних планів радянського уряду щодо модернізації виробництва та суспільного життя через використання водних ресурсів Дніпра для продукування електроенергії. Між 1927 та 1932 рр. було збудовано гігантську греблю Дніпровської гідроелектростанції. Цей проект мав визначний вплив на розвиток Хортицького регіону. Для будівництва електростанції сюди прибули сотні тисяч робітників, серед яких працювало й багато менонітів. Під час будівництва було затоплено великі площі землі, у тому числі, й менонітське село Айнлаге. Спочатку об’єкт мав назву Дніпробуд (від Дніпро-будівництво, що означало будівництво комплексу на р. Дніпро), а після завершення будівництва греблю назвали Дніпрогесом (від Дніпро-гідро-електростанція). Більшість менонітів вислали з регіону. А ті, що залишилися, у 1943 р. виїхали з німецькими військовими частинами, що відступали.
Список селищ колонії Хортиця
Село / також відоме як / перейменоване сьогодні
Айнлаге (1790) Кічкас/Ной-Кічкас Кічкас
Блюменґарт (1824) Блюменпарк/Капустянка більше не існує
Бурвальде (1803) Бабурка Бабурка
Інзель Хортиця (1790) Камп Острів Хортиця
Кронсвайде (1790) Владимирівка Володимирівка
Кронсґартен (1797) Половиця не існує
Кронсталь (1809) Долинськ Долинське
Нідер Хортиця (1803) Нижня Хортиця Нижня Хортиця
Нойенбург (1790) Малашевка Малашовка
Нойендорф (1790) Широкая Широке
Нойенхорст (1824) Терноватая Терновата
Нойостервік (1812) Павловка Долинське
Розенбах (1928) Розенбах
Розенґарт (1824) Розенпарк/Новослободка Новослобідка
Розенталь (1790) Канцеровка Верхня Хортиця
Хортиця (1790) Хортиця Верхня Хортиця
Шенвізе (1797) Шенвізе/ Московка частина Запоріжжя
Шонеберг (1816) Смоляная Смоляне
Шьонхорст (1790) Водяная Ручаївка
Айнлаге
Село Айнлаге заснували менонітські родини (41 родина переважно фламандського походження), які прибули з Пруссії в 1790 р. Його назвали так на честь села в Пруссії, що розташувалося в низині, на вигині ріки Ногат, звідки переїхали переселенці. Нове місце на березі Дніпра дуже нагадувало менонітам покинуте село. Невдовзі після заснування село пережило руйнівний і було перенесено вище. Місце розташування Айнлаге було дуже сприятливим для землеробства, розвитку промисловості та бізнесу. Першими підприємствами були менонітська фабрика з випуску підвід (Х. Унґера), а також фабрика (Й. Фрізена), яка з 1879 р. виробляла перші жатки. Пізніше фабрика перейшла у власність компанії А. Й. Копа та почала виробництво двигунів, стальних валів для млинів, а також сільськогосподарського інвентарю. Тут було також кілька великих млинів (включаючи млини Х. Унґера та К. Мартена), менших фабрик, лісопилень, столярних майстерень та багато інших промислів. Між 1902 та 1907 рр. в Айнлаге збудували залізницю, що посприяло значному розвитку промисловості та ремесел. Залізнична колія проходила великим арочним мостом через Дніпро, який у ті часи вважався одним із найбільших у світі.
Місцевість відрізнялася наявністю численних валунів та кам’яних порід. Фруктових дерев було небагато. Вулиці були вузькі та звивисті. Невдовзі після заснування в селі збудували школу. ЇЇ кілька разів перебудовували, востаннє – у 1900 р. Школа мала чотири просторих класи та бібліотеку. Певний час працювала й приватна школа. Храмові споруди в селі були представлені менонітською церквою, збудованою в 1900 р., та Братською менонітською церквою, спорудженою в 1904 р., Російською православною церквою та синагогою. Айнлаге стало одним із найбільших сіл Хортицької колонії. У 1907 р. воно налічувало 36 фермерських господарств та 718 осіб менонітського населення. У 1914 р. чисельність населення зросла до 1500 осіб, які володіли 3000 десятинами землі. Тоді ж село перейменували на Кічкас. Під час громадянської війни воно зазнало всіх лих, що й інші менонітські поселення в колонії. Пізніше, у 1920-х роках, коли йшла підготовка до будівництва величезної гідроелектростанції на Дніпрі, недалеко від старого села, трохи вище, було збудовано нове селище, яке назвали Новим Кічкасом або просто Кічкасом. Відкриття поселення припало на 23 жовтня 1927 р. Греблю закінчили в 1932 р., а створене водосховище затопило старе село, яке на той час називалося Старе Айнлаге. Багато хто з його мешканців переселилися в нове селище, збудувавши там нові садиби, подібні до попередніх. Деякі з цих будинків у районі, який досі називають Кічкасом, збереглися дотепер, але сьогодні це вже частина Запоріжжя.
1. Споруда Менонітської церкви
Будівництво Менонітської церкви в Айнлаґе було завершено 27 грудня 1900 р. і коштувало близько 17 000 карбованців. До того богослужіння відбувалися в сільській школі. Керували будівництвом Петер Раймер, Якоб Фрезе та Авраам Унґер. Церква була спроектована в стилі псевдоготики з великими готичними вікнами та кам’яним декором на стінах, що нагадував розети, які будували на фасадах великих кам’яних соборів у Західній Європі. Кажуть, що насправді проект був повторенням Гойбуденерівської менонітської церкви в Марбурзі, що в Західній Пруссії. Відповідно до такого ж проекту була споруджена й дзвіниця менонітської церкви в Мелітополі. Інтер’єр церкви мало відрізнявся від інших церков того часу й складався з видовженого прямокутного святилища, у якому стояв амвон на підвищенні з одного кінця, а з іншого – балкон з фісгармонією. Прямокутне святилище розміром 12 х 24 м правими кутами було повернуте до вулиці. Церква могла вмістити до 400 вірян і мала окремі входи для чоловіків та жінок. Біля чоловічого входу містилася кімната для солістів хору, що прямо сполучалася зі святилищем. Споруда була відгороджена з вулиці високим цегляним муром. Пишно оздоблені ворота вели на церковне подвір’я. Споруда церкви не збереглася. Скоріше за все, будівлю розібрали перед затопленням Айнлаґе.
2. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок розташований на вулиці Бородінській № 110 у Новому Кічкасі, селищі, яке збудували для тих, хто колись проживав у Айнлаґе та захотів переселитися. Цей дім був збудований у 1928 р. у тому ж стилі, що й давні менонітські будинки з типовими арочними вікнами на фронтоні та декоративною цегляною кладкою в стилі фламандських сільських садиб. Пропорції будинку також були типовими для менонітських будівель. Щоправда, він менший за розміром ніж давніші менонітські споруди, оскільки збудований за радянських часів. Будинок продовжують експлуатувати. Зовнішні стіни пофарбували, а черепицю замінили на шифер.
3. Будинок Генріха Діка
Будинок Генріха Діка був споруджений у Новому Кічкасі – поселенні, створеному замість старого села. Зараз цей будинок не нагадує колишні старі менонітські будівлі. Він не лише менший за розміром, а його пропорції також інші. Цегла, з якої він збудований, має сірий колір, а стиль кладки нічим не схожій на фламандський. Цегляна перев’язка є тичковою, тобто цегла покладена в довжину одна за одною. Арочні вікна та фронтони теж не такі, як на давніших спорудах. У будинку надалі проживають люди. Оригінальний дах замінено на шифер.
Блюменґарт
Село Блюменґарт засновано в 1824 р. родинами з інших сіл колонії Хортиця. Воно було розташоване вздовж південного берега ріки Нижня Хортиця та налічувало 13 садиб, що були розташовані по обидва боки вулиці. У центрі села стояла школа, де відправляли й богослужіння. Цвинтар містився на східному кінці села, а млин – на південно-західному. Своїм зовнішнім виглядом село дуже нагадувало Розенґарт. У 1908 р. воно налічувало 300 осіб та мало 911 десятин землі. Село було також відоме як Капустянка. Цього села більше немає, його остаточно зруйнували в 1950-х роках. Зник і цвинтар. Сьогодні тільки кілька фруктових дерев та залишки розкиданої черепиці нагадують про колишній Блюменґарт.
Бурвальде
Село заснували 27 сімей, які переїхали з різних куточків Хортицї в 1803 р. Скоріше за все, воно було названо в пам’ять однойменного поселення Бервальде в Пруссії, і лише кілька звуків у назві було змінено згідно з нижньонімецьким діалектом. До 65 десятин землі, які отримала кожна родина, село дістало ще додаткових 325 десятин землі як компенсацію за важкі умови поселення. Уряд також надав фінансову допомогу в сумі 1040 карбованців. Село розташовувалось уздовж невеликої річки Річ, яку ще називали Середня Хортиця, що була притокою Дніпра. Головна вулиця села йшла паралельно до річки, причому садиби з північного боку вулиці були повернуті до річки тиловою стороною. Село перерізали кілька глибоких ярів. У Бурвальде були своя школа та церква, збудована в 1864 р., інтер’єр та зовнішній вигляд якої дуже нагадує церкву в Хортиці.
У селі були також магазин та два млини-вітряки. У 1907 р. воно налічувало 31 садибу з менонітським населенням у кількості 460 осіб. До 1918 р. населення зросло до 500 осіб, а кількість садиб – до 51, їм належало 3 000 десятин землі. У 1943 р. останні меноніти залишили село з німецькими військами, які відступали. Сьогодні це поселення відоме як Бабурка й разом із прилеглими до нього територіями є частиною кооперативного господарства. Тут залишилося дуже мало менонітських будівель, але на сільському кладовищі все ще можна побачити старі менонітські поховання.
1. Магазин
Магазин розташовувався на бічній вулиці, якраз навпроти церкви, і був подібним до решти будинків у селі. Його стіни були цегляні, фронтони закриті вертикальними дошками, а вікна прикрашені скромно оздобленими рамами. Це свідчить про те, що будинок дуже старий, але він досі в досить хорошому стані. Його стіни тепер вкриті штукатуркою, а дах замінений на гофрований шифер. Не так давно будинок відремонтовано. а його інтер’єр відновлено. Нині в ньому міститься поштове відділення.
2. Кладовище
Вдалося віднайти та розпізнати такі поховання:
• Г…Е…
... 1849.– …1867
• Йоганн Еннс
19 серпня 1853 – 15 травня 1911
• Юліус Еннс
5 січня 1829 – 2 червня 1905
• Елізабет... (з дому Ремпель)
4 травня 1844 – 15 листопада 1909
• Генріх Гамм
6 жовтня 1825 – 27 лютого 1890
• Дітріх Гільдебрандт
18 березня 1824 – 12 листопада 1902
• Аганета (з дому Классен)
10 лютого 1828 – 23 жовтня 1902
• Ф... К...
... 1791 – …
• Йоганн Класен
8 серпня ... – … січня ...
• Генріх Классен
5 квітня 1900 – 21 вересня 1908
• Генріх Классен
19 червня 1832 – 4 вересня 1904
• Абрам Йог. Петкау
6 березня 1837 – 21 травня 1911
• Анна Петкау (з дому Гільдебрандт)
27 жовтня 1838 – 8 лютого 1909
• Юліус Петкау
11 вересня 1819 – 9 жовтня 1891
• Маргарета (з дому Гільдебрандт)
25 січня 1820 – 10 серпня 1901
• Гелена Тіссен (з дому Льовен)
18 грудня 1834 – 30 квітня 1864
• Гелена Тіссен (з ...)
... 1854 – … 1872
• Катарина Тевс (з дому Льовен)
20 серпня 1839 – 24 березня 1910
• Вільгельм Тевс
19 вересня 1840 – 17 березня 1919
• Абрахам ...
8 січня 1908 – 10 жовтня 1908
• Бе...
… 1854 – ... 1872
Інзель Хортиця
Село Інзель Хортиця було одним із перших восьми менонітських сіл, заснованих у 1790 р. Його першими поселенцями були 12 менонітських родин, що прибули з Пруссії. Серед них була й родина Якоба Хоппнера, одного з повноважних представників, які приїжджали до Росії в пошуках землі, придатної для життя. Село дістало назву острова, на якому було розташовано. Щоправда, люди називали його між собою Кампом. Планування Кампа дещо відрізнялося від прийнятого в більшості менонітських сіл. Тут усі подвір’я були лише по один бік вулиці, по другий – був Дніпро з гарними пляжем уздовж берега. З тильного боку садиб розташовувались фруктові сади та виноградники. За садибами пролягала польова дорога, а за нею – приватні ділянки землі. Піщаний ґрунт не давав високих врожаїв зернових, проте добре родили кавуни, що приносило немалі доходи господарям. В Інзель Хортиці була сільська школа, але не було церкви. Селяни ходили молитися до центральної Хортицької менонітської церкви. Діставатися до неї не завжди було легко, особливо спочатку, і тому часто богослужіння проводили в приміщенні школи. У 1872 р. велика пожежа в селі знищила вісім садиб разом із будинками, стодолами та стайнями. У 1889 р., у рамках святкування сотої річниці менонітського переселення в Росію на місці, де колись був похований Якоб Хоппнер, встановлено пам’ятну дошку.
У 1907 р. село налічувало 18 садиб, де проживало 204 особи. У 1916 р. через ініціативу уряду конфісковувати землі, що належали німецьким колоністам, острів Хортиця повністю відійшов до міста Олександрівськ (пізніше Запоріжжя). Менонітам обіцяли, що кожен зможе викупити свої будинки та наділи, але влада не дотримала свого слова, і поступово жителі острова розійшлись по інших менонітських селах, купуючи там землю. Уже в 1917 р. Інзель Хортиця перестав бути менонітським селом. До наших часів збереглося лише кілька справжніх менонітських споруд. На місцевому кладовищі залишилося багато менонітських нагробків, але їх тепер важко віднайти, оскільки за останні роки територія цвинтаря значно розширилась. У 1965 р. за визначну роль в історії України острів Хортиця був проголошений історико-культурним заповідником. Тут було відкрито краєзнавчий музей, у якому один із відділів експозиції розповідає про менонітський період.
1. Будинок зі стайнею Ґерхарда Янцена
Єдиний будинок зі стайнею, що залишився в колишньому селі Інзель Хортиця, є типовим для колонії Хортиця. Ті ж арочні вікна та цегляна кладка. У певний період він належав родині Ґерхарда Янцена. Велика пожежа 1914 р. серйозно пошкодила будинок, але незабаром його відбудували. Пізніше переробили покрівлю даху на шифер. Будинок досі використовується за призначенням.
2. Менонітський будинок
У цьому будинку тільки одна північно-західна стіна є оригінальною менонітською. Вона єдина зведена з використанням фламандської цегляної перев’язки. Фундамент цієї стіни, що добре зберігся, дає можливість зробити висновок, що між будинком та оборою колись була типова протипожежна стіна. Спорудження цієї частини будинку за деякими припущеннями датується приблизно 1886 р. Решта будинку є більш пізньою прибудовою. Розміри вікон, віконні перемички та цегляна кладка вказують на те, що це – не менонітський будинок. Дім стоїть углибині вулиці та паралельно до неї. Можливо, що колись будинок стояв на невеликій боковій вулиці, що вела до польової дороги.
3. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок, збудований із цегли. Для того, щоб підкреслити деталі будинку, як, наприклад, кути, вікна та різноманітні горизонтальні лінії, будівельники використовували цеглу двох кольорів. Фронтон, можливо, неменонітський, обшитий вертикальною дерев’яною дошкою. Дах – не первинний, тепер він покритий шифером. Будинок і досі житловий.
4. Кладовище
Віднайдено та ідентифіковано такі нагробки:
• Антон Берг
8 березня 1822 – 17 грудня 1902
• Ісаак Дрідґер
27 грудня 1833 – 6 березня 1898
• Хелена Дрідґер (з дому Классен)
24 травня 1839 – 24 жовтня 1906
• Анна Фрізен
... 1817 – ...1856
• Еліс Фрізен
10 січня 1819 – 31 ... 1886
• Корн Фрізен
15 грудня 1820 – 14 січня 1889
(з тильного боку того ж нагробка)
• Бернард Гільдебрандт
11 червня 1840 – 31 грудня 1910
• Хелена Гільдебрандт (з дому Хепнер)
11 травня 1775 – 8 червня 1833
• Якоб Гільдебрандт
23 жовтня 1828 – 17 червня 1905
• Якоб Гільдебрандт
3 вересня 1795 – 5 жовтня 1867
• Катарина Гільдебрандт (з дому Фрізен)
16 березня 1806 – 23 серпня 1860
(нагробок у вигляді книги)
• Йоганн Гільдебрандт
16 січня 1827 – 16 квітня 1883
• Марія Гільдебрандт
15 березня 1883 – 2 липня 1900
• Катарина Гільдебрандт (з дому Шелленберг)
18 серпня 1830 – 19 листопада 1888
• Петер Гільдебрандт
3 березня 1754 – 27 березня 1849 (вік 95 років і 25 днів)
• Петер Гільдебрандт
... 1825 – ... 1900
• Сара Гільдебрандт (з дому Петерс)
6 серпня 1834 – 17 січня 1875
• Вільгельм Гільдебрандт
26 грудня 1894 – 23 листопада 1905
• ... Гільдебрандт
... 1806 – ...
• Абрахам Хоппнер
18 грудня 1831 – 23 листопада 1855
(пам’ятник був відреставрований та переданий до жіночої школи у Розенталь, звідти він зник).
• Давид Янцен
12 лютого 1842 – 10 лютого 1901
• Давид Касдорф
2 жовтня 1874 – 28 травня 1909
• Елізабет Классен (з дому Гільдебранд)
15 травня 1869 – 5 березня 1895
• Катарина Классен (з дому Пет...)
... 1832 – ...
• Петер Классен
... – ...
• Агата Леткеманн (з дому Касдорф)
28 лютого 1891 – 21 лютого 1907
• Абрахам Петкау
3 вересня 1855 – 1 квітня 1903
• Абрахам Петкау
7 вересня 1823 – 12 листопада 1906
• Катарина Петерс (з дому Шелленберг)
3 листопада 1796 – 14 вересня 1866
• Анна Вібе
10 січня 1874 – 3 лютого 1898
• Елізабет Вібе (з дому Петерс)
1 січня 1838 – 7 вересня 1907
• Якоб Вібе
29 лютого 1836 – 23 листопада 1914
• Якоб Вібе
... лютого 1867 – ... травня 1870
• Катарина Вібе (з дому Гільдебрандт)
4 січня 1814 – 30 вересня 1896
• Петер Вібе
8 березня 1879 – 29 квітня 1905
• Петер Вібе
3 липня 1839 – 9 березня 1907
• Петер Вінс
17 вересня 1800 – 9 вересня 1888
• Катарина Вінс (з дому Пеннер)
10 жовтня 1809 – 25 серпня 1870
• Марія ... (... Шелленберг)
… січня ... – ...
5. Пам’ятник Хоппнеру
Цей пам’ятник було встановлено на честь Якоба Хоппнера, одного з двох менонітських повноважних представників, яких менонітська громада Пруссії відрядила на Південь Росії з метою ознайомлення з тамтешніми землями для поселення. Пам’ятник у 1973 р. був перевезений до Канади, де зараз знаходиться в музеї Менонітської спадщини у Штайнбаху, провінції Манітоба.
Кронсвайде
Село Кронсвайде засновано в 1790 р. 35 менонітськими фризькими родинами, які прибули сюди з Пруссії. Назву селу дали невипадково, вона чи не найкраще пасувала до місця знаходження. Кронсвайде розташувалось у каменистій низині вздовж Дніпра, приблизно за кілометр на північ від Айнлаґе. Брак води та піщаний неврожайний ґрунт змусили в 1833 р. перенести село на 5 кілометрів північніше. Нове місце було глибокою та вузькою ущелиною в долині притоки річки Гайдучин. Шість родин залишилися в старому селі, яке назвали Старий Кронсвайде, а згодом Дніпровка. У 1910 р. старе село викупили для розміщення психіатричної лікарні. А нове Кронсвайде перетворилося на чудову общину. Тут розмістилися школа та менонітська церква, громада якої була однією з найчисленніших на Хортиці. У 1907 р. у селі проживало 362 особи (разом із населенням Старого Кронсвайде) та налічувалося 34 господарства. Село мало свій вітряний млин та невелику мануфактуру (Й. Янцена). Під час громадянської війни в жовтні 1919 р. Кронсвайде було зруйновне, багато його мешканців були вбиті.
Поступово, починаючи з 1925 р. і аж до 1943 р., селяни відбудовували своє село, а потім меноніти, які ще залишились там, виїхали до Німеччини. Зараз село називається Володимирівка.
1. Споруда Менонітської церкви
Перша будівля церкви споруджена з цегли на кам’яному фундаменті. Її закінчили будувати в 1840 р. та в грудні того ж року освятили. Пізніше її перебудували на споруду з вікнами в готичному стилі, вальмовим дахом та арочним навісом, що прикривав головний вхід. Інтер’єр більше нагадував католицьку базиліку, де амвон та підвищення розміщувалися навпроти входу. Будівля не збереглася.
2. Психіатричний заклад Вифанія[1]
Цей медичний заклад, заснований у 1910 р., розмістився між Айнлаґе та Кронсвайде на місці першого поселення в селі Старий Кронсвайде. Площа, на якій облаштували лікарню, вимірювалася 107 десятинами землі. Усі російські меноніти долучилися до будівництва шпиталю, який надавав медичну допомогу людям із психічним розладом, епілепсією та нервовими хворобами. За приклад було взято проект такої ж лікарні в Білефельді (Німеччина). Для виконання проекту менонітська громада запросила німецького архітектора Зібольда, який мав досвід у будівництві подібних закладів. Він став автором проекту та всіх розрахунків. Робота почалася після того, як було вибрано комітет із будівництва. Петер Шелленберг очолював комітет, а пізніше став його першим управляючим.
Проект передбачав два окремі корпуси на 16 ліжок кожний. Бетель[2], жіноче відділення, закінчили будувати 16 березня 1911 р., а чоловічий корпус, Салем[3], – 20 серпня 1911 р. На будівництво було витрачено 122 000 карбованців. Пізніше почали зводити головний корпус, який закінчили в березні 1913 р. Головний корпус – це двоповерховий будинок з симетричною структурою, який включав з обох протилежних боків додаткові жіночі та чоловічі палати на 22 ліжка кожна. У головному корпусі містилися кабінети лікарів, аптека, адміністративні кімнати, зал для відвідувачів, ванні кімнати, велика пральня, простора кухня з їдальнею, а також зала для зборів, яка могла вмістити до 300 чоловік. У цьому ж корпусі жили працівники кухні. На території також розмістилися два житлові будинки для лікарів, а крім цього, город та пекарня, де могли працювати хворі.
Найбільший грошовий внесок у будівництво зробили власники заводу «Лепп і Вальман», забезпечивши заклад усіма необхідними сільськогосподарськими засобами та устаткуванням, за що навіть підприємці дістали подяку від органів влади Катеринослава. Йоганн Лепп також очолив кампанію зі збору коштів. Іншу велику пожертву для психіатричного закладу вніс Вільгельм Шредер, який передав на лікарню 40 000 карбованців за умови, що дві палати лікарні будуть обслуговувати хворих незалежно від віросповідання. Узгодили, що перебування хворого коштуватиме 300 рублів на рік. Для тих, хто не міг дозволити собі заплатити таку суму, у шпиталі було призначено 15 безоплатних ліжок, і кошти на їхнє утримання надходили від благодійників та церковних громад.
Система перебування хворого була організована за прикладом німецького Білефельда, тобто кожна палата розрахована на одного пацієнта, який міг вільно прийти до закладу або залишити його. Повільне будівництво закладу частково можна було пояснити тим, що закордонні архітектори постійно вносили до проекту зміни, оскільки не все в ньому відповідало місцевим умовам, та й Білефельд був на той час дуже сучасною та дорогою лікарнею. Планувалось створити заклад на 300 ліжок, але Перша світова й Громадянська війни зупинили подальший розвиток психіатричного шпиталю, а в квітні 1919 р. його націоналізували. Певний час заклад був об’єктом нападу махновців, які нещадно грабували лікарню. І навіть тоді, незважаючи на особисті труднощі, населення сусідніх сіл опікувалося шпиталем Вифанія. У 1922 р. під час голоду в лікарні помер 61 хворий. У 1925 р. заклад повністю перестав функціонувати, а у 1927 р. під час будівництва гідроелектростанції на Дніпрі його затопили.
3. Кладовище
Ідентифіковано такі могили:
• Аганета Дік (з дому Бергман)
16 лютого 1814 – 15 травня 1889
• Корнеліус Фрізен
20 липня 1849 – 4 серпня 1904
• Сусанна Фанк (з дому Тілітскі)
28 лютого 1872 – 27 червня 1912
• В… Й…
… 1844
• Якоб Кран
19 лютого 1845 – 23 листопада 1905
• Анна Кран
4 серпня 1830 – 7 лютого 1904
• Анна Кран
25 вересня 18... – 18 травня 1911
• Якоб Кран
20 травня 1898 – 25 червня 19010
• Корнеліус Кран
22 травня 1903 – 15 вересня 1906
• А... К...
... 1854
• Ла…а Пеннер
8 травня 1860 – 28 липня 1864
• Генріх Петерс
1 серпня 1832 – 12 серпня 1898
Кронсґартен
Село Кронсґартен засновано 15-ма менонітськими родинами, які прибули в Росію в 1793 р. Вони були частиною групи, що налічувала 32 фризькі родини, яким запропонували оселитися на двох відокремлених одна від одної ділянках землі. Територія, яку вони заселили, була розташована значно північніше від колонії Хортиця, приблизно, за 16 кілометрів на північний схід від Катеринослава. Інші 17 сімей оселилися на східному боці Дніпра та заснували село Шенвізе. 15 менонітських родин прибули на місце в 1794 р. Вони знайшли притулок у двох урядових будинках, що розмістилися поруч із земельними наділами, призначеними для новоприбулих. Ці землі лежали на захід від ріки Самари в селищі Йозефсталі, населення якого переважно становили німці-лютерани. Через містечко протікала річка Кільчень, а поруч був невеликий ліс. Однак виявилося, що для менонітських переселенців доступними є лише 780 десятин землі, що не відповідало обіцяним 65 десятинам на родину. Тому уряд виділив додаткові наділи на 8,5 км на південний схід з протилежного берега ріки Самари. Однак ця земля була не дуже придатною для вирощування зернових, тому після 1846 р. її перетворили на сільське пасовище для овець. Село Кронсґартен простягалось уздовж річки Кільчень. Офіційною датою його заснування вважається 1797 р., коли переселенці збудували свої садиби. Кожна родина отримала від уряду по 120 кубів деревини для будівництва житла. Крім цього, сім’ям було додатково передано 500 карбованців. Кожній особі виділили по 75 карбованців на покриття витрат на переїзд. Громада також отримала 800 карбованців на спорудження загального млина. Біля новоствореного селища поселенці знайшли залишки саду, що перебував у державній власності, і, хоча там було лише кілька вишень, це надихнуло людей назвати своє село Кронсґартен, що в перекладі означає “королівський сад”. Скоро переселенці своїми руками створили справжні садиби з великими городами та садами. В 1835 р. у селі був збудований будинок, що використовувався одночасно як школа і як церква. Кронсґартен адміністративно ввійшов до складу колонії Хортиця лише в 1843 р.
Село розташувалось у низині й щорічною потерпало від весняних повеней. Одна з найбільших трапилася в 1826 р. і завдала серйозної шкоди будинкам, садам і городам. Ще більша повінь трапилась в 1845 р. – збитки від води становили аж 2 000 карбованців. Тому уряд виділив селу кошти на переселення, і між 1847 та 1848 рр. селяни переїхали на вищу місцевість, приблизно, на кілометр на схід. Більшість споруд, включаючи школу-церкву, розібрали та перевезли з собою. Для багатьох сімей переїзд став можливістю перебудувати свої будинки на кращі, цього разу з цегли, а не з дерева, та на більші за розмірами (9,8 х 16,8 м). В 1876 р. село налічувало 15 великих та 4 малі господарства. Село Кронсґартен, яке пізніше назвали Половиця, нині не існує. На його місці можна побачити лише кілька покинутих стодол. Територія села була поглинута містом Дніпропетровськ (колишнім Катеринославом), яке розширювалося швидкими темпами. Зараз Кронсґартен є районом міста, який називається Підгороднє.
Кронсталь
Село Кронсталь засновано в 1809 р. 12-ма родинами, які переїхали з раніше облаштованих сіл Кронсвайде та Розенталь. З першого та останнього складів назв цих поселень утворили нову назву – Кронсталь. Село лежало в мальовничій долині, якою протікала річка Середня Хортиця. У центрі села в малесенькому однокімнатному приміщенні розмістилася школа. До церкви ходили в село Нойостервік. Пізніше селяни збудували менонітську Братську церкву, що обслуговувала вірян як з Кронсталя, так і з Нойостервіка. Сільський вітряний млин був збудований одразу ж після заснування села, а в 1900 р. тут було вже кілька млинів, один із яких, механічний, належав Я. Еліасу. Крім того, у Кронсталі працювало кілька малих мануфактур. Багато хто з селян працював на великих фабриках у с. Нойостервік. У 1907 р. село налічувало 326 мешканців та 18 господарств. Сьогодні колишній Кронсталь є частиною села Долинське. До наших часів збереглися менонітська школа та кілька менонітських будинків. Деякі з них у досить хорошому стані. На кладовищі можна знайти кілька менонітських нагробків.
1. Будинок сільської школи
Сільська школа була розташована паралельно до головної вулиці. Її зовнішні стіни зведені з цегли й не мають декору. Фронтони зашиті дерев’яними вертикальними дошками, а віконні рами прикрашені різьбленням. Первинний дах замінено на шифер. Недавно будинок відновили – у деяких місцях зняли фарбу – тепер можна побачити справжню цегляну кладку, проте прибрали частину старих віконних рам.
2. Кладовище
Ідентифіковано такі могили:
• Йоганн Енгбрехт
... – ...
• Франц Янцен
26 червня 1826 – ... листопада 1884
• Кат. Янцен (з дому Классен)
23 ... 1827 – ... 1902
• Ґерхард Нойфельд
18 березня 1830 – 30 січня 1885
• Абрахам Нібур
... 1807 – ... 1855
• Якоб Нібур
20 листопада 18 ... – ...1857
• Марія Радекоп (з дому Фанк)
13 лютого 1836 – 24 грудня 1904
• Ґерхард Радекоп
19 лютого 1834 – 11 жовтня 1888
• Якоб Захаріас
17 листопада 1827 – 7 липня 1866
Нідер Хортиця
Село Нідер Хортицю заснували 39 родин із різних сіл колонії Хортиця в 1803 році. Воно розташувалося вздовж берегів Нижньої Хортиці, недалеко від місця, де ріка впадала в Дніпро. Свою назву село дістало від назви річки. Уряд виділив для нового поселення землю та фінансову допомогу в розмірі 1 000 карбованців. У Нідер Хортиці була своя сільська школа, де до будівництва невеликої церкви, відправляли й богослужіння. Село також мало два магазини та кілька інших невеликих мануфактур, серед яких і вітряний млин (К. Вібе). Частина села, розташована ближче до ріки, часто підтоплювалася, що завдавало великих збитків не тільки навколишнім будинкам, але й садам, городам та посадкам. У 1847 р., щоб запобігти черговому пошкодженню дерев, Йоганн Корніс видав наказ Хортицькій міській управі опрацювати разом із старійшинами громади план переносу села на нове місце. Але старійшини за підтримки мешканців села відмовилися це зробити. Тоді Опікунська контора позбавила їх влади. Смерть Корніса поклала край подальшій конфронтації та дала можливість залишити село на старому місці. У 1907 р. Нідер Хортиця налічувала 645 осіб менонітського населення та 29 господарств. Згодом, у 1914 р., населення виросло до 800 осіб, а площа землі, що оброблялася, – до 2 500 десятин.
Давид Ремпель, колишній мешканець Нідер Хортиці, так описував своє село:
“... Нідер Хортиця залишалося одним із найгарніших сіл, поки російська революція не знищила все на цій землі. Село дуже пишалося своїм оригінальним асиметричним планом забудови з великою площею в центрі в формі неправильного чотирикутника. Поблизу неї розмістилися одні з найбільших господарств, що, у свою чергу, межували з великими плантаціями дерев. Ці насадження – різноманітні фруктові дерева – були комунальною власністю. Неподалік протікала річка Нижня Хортиця, від якої село дістало свою назву. У долині річки розмістилася половина найкращих ферм. Усе це, разом із чудовими піщаними пляжами Дніпра та панорамою лісистого острова Хортиця, що лежав по другий бік старого Дніпра, робило наше село надзвичайно привабливим”.
У наш час село відоме як Нижня Хортиця. У ньому збереглося кілька менонітських споруд, а на цвинтарі – цілий ряд менонітських поховань і пам’ятний камінь, встановлений в 1999 року.
1. Млин Вібe
Цей млин – один із двох млинів, що належав родині Корнеліуса Вібе, був найбільшою мануфактурою в Нідер Хортиці. Первісно млин складався з кількох цегляних споруд. Млини завжди називали Вібовськими, хоча з часом, через шлюби та родинні зв’язки, млини потрапили у власність підприємства «Г. А. Нібур та Ко». Це була справжня млинова імперія з центром у Шенвізе. У 1918 р. обидва млини продали єврейському підприємцеві. Він установив там електричні двигуни. На сьогоднішній день з усіх споруд зберігся лише один будинок. І хоча його стан дуже незадовільний, усе ж проглядається гарний орнамент цегляної кладки. Стіни будинку були пофарбовані, а черепичний дах замінений на цементно-азбестовий. У 1908 р., коли млин іще був власністю Вібе, його оцінювали в 30 000 карбованців.
2. Будинок Х. Краузе
Колишній будинок Х. Краузе розмістився поруч із млином. Його звели з цегли, а торцеві фронтони зашили вертикальними дерев’яними дошками. Зовнішні стіни з часом пофарбували, а первісну черепицю замінили на шифер. Будинок все ще використовується як житловий.
3. Будинок Ф. Нойстатера
Колишній будинок Нойстатера збудований із цегли й подібний за кладкою та декором до інших менонітських будинків колонії Хортиця. Єдине, що його відрізняло, – це вікна в трикутному фронтоні, які не були арочними. Будинок і тепер використовується як житловий.
4. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок, який розмістився через дорогу від млина, має цегляні стіни та вікна з декоративним дерев’яним обрамуванням. Це наводить на думку, що він належить до одного з найстарших у місцевості. Несподівано малі вікна на невеликому трикутному фронтоні теж мають декоративні рами. Будинок використовується за призначенням. Його стіни свого часу були пофарбовані, а черепичний дах замінений на шиферний.
5. Зерносховище
Цегляні стіни зерносховища по кутах прикрашені пласкими пілястрами. Малі арочні вікна, по одному в кожному прольоті, майже не дають можливості денному світлу потрапити всередину приміщення. Фронтони зашиті вертикальними дерев’яними дошками. Будинок з часом пофарбували, а на дах поклали шифер. У наш час будинок і надалі використовується.
6. Кладовище
Ідентифіковано такі могили:
• Анна Бур (з дому Нойфельд)
… 1844 – ... 1919
• Катарина Дік (з дому Гейнріхса)
9 червня 1886 – 28 березня 1918
• Х...Дік
... 1888 – ...
• Якоб Дік
... січня 1827 – ... лютого 1899
• Марія Дік (з дому Унгер)
... травня 1829 – ... серпня 1899
• Анна Епп (з дому Янцен)
29 серпня 1850 – … 18 ...
• Як. Епп
11 квітня 1847 – 11 листопада 1889
• Генріх Грунау
4 грудня 1855 – 14 жовтня 1901
• Анна Грунау (з дому Епп)
13 березня 1858 – ... 1898
• Анна Грунау
25 березня 1899 – 13 серпня 1912
• Абрахам Гунтер
... 1840 – ... 1903
• Сара Гунтер (з дому Шеленберг)
29 березня 1849 – 11 січня 1899
• ... Классен
18 липня 1818 – 6 грудня 1898
• ... Классен (з дому Нойфельд)
15 травня 1821 – 30 листопада 1897
• Анна Петкау
... 1892 – ... 1912
• Герхард Ремпель
10 лютого 1830 – 25 травня 1880
• Пет. Сіменс
20 грудня 1825 – 31 березня 1890
• Мар. Сіменс (з дому Петкау)
26 січня 1830 – 20 листопада 1893
Знайдено також нагробок більш пізнього періоду з прізвищем Леткеманн.
30 травня 1999 р. на кладовищі відкрили пам’ятний кам’яний нагробок менонітам, які проживали в цьому селі. На ньому вибито напис:
«Нідер Хортиця
1830 року меноніти німецького та голландського походження
оселилися в цьому селі. Їхні нащадки проживали тут до 1943 р.
На кладовищі залишилося багато безіменних менонітських могил.
Бо кожне тіло, як трава, і вся його слава, немов цвіт трави: трава всохла,
і цвіт опав, а слово Господнє повік перебуває. Послання І Петра 1,24
Цей нагробок встановили в 1999 році родичі та друзі».
Нойенбург
Село Нойенбург заснували 16 фламандських менонітських родин із Пруссії у 1790 р. Воно лежало вздовж берегів річки Гайдучин, паралельно до якої проходила головна, найширша вулиця села. Нойенбург був одним із найменших сіл Хортиці. Тут була школа, невелика цегельня, два вітряки, два магазини та сільське зерносховище. У 1879 р. пожежа повністю знищила одинадцять садиб села. До 1881 р. у селі Нойенбург розташовувалось поштове відділення Хортицької колонії, потім його перенесли до Хортиці.
На 1907 р. у селі налічувалося 18 господарств та 276 осіб менонітського населення. У 1908 р. Якоб Ісаак збудував тут паровий млин. Після Громадянської війни приватні землі були конфісковані та передані колгоспу. Сьогодні колишнє село Нойенбург відоме як Малашівка. До нашого часу зберіглося кілька менонітських будинків, а на кладовищі – кілька могил:
• Даниїл Гільдебранд
14 лютого 1894 – 17 грудня 1903
• Юстина Гільдебранд
... – ....
• Давид Варкентін
27 вересня 1825 – 23 жовтня 1910
Нойендорф
Село Нойендорф засновано 38-ма фламандськими менонітськими родинами в 1790 р. Переселенці прибули з Пруссії і, скоріше за все, назвали село як колишнє західнопрусське, Нойендорф, хоча жоден із них не мешкав у тому селі. Село розташовувалось у широкій долині й стало одним із найбільших на Хортиці. Родюча земля давала можливість успішно займатись землеробством. Першу церкву в селі звели приблизно в 1835 р., і вона була копією першої дерев’яної церкви села Хортиця, яку розібрали, щоб побудувати нову. У 1873 р. на цьому ж місці збудували більшу та кращу церкву. Вона служила мешканцям сіл Нойендорф, Шонхорст та Нойенхорст. Споруду, що була зруйнована в 50-х роках минулого століття, використали як будівельний матеріал для зведення лікарні в селі Хортиця. У Нойендорфі також була й сільська школа. У 1934 р. млин, що знаходився неподалік, перебудували під середню школу. Село також мало кілька промислових та торговельних закладів, і серед них – магазин, лісопильня, кілька млинів, включно з паровим (братів Гейнрихів), а також контора зі скупки зерна.
У селі Нойендорф знаходилось Управління у справах сиріт всієї Хортицької колонії. У 1909 р. село налічувало 45 господарств із населенням 887 осіб. У 1910 р. назву села змінили на Широке. Після Громадянської війни землю конфіскували та передали колгоспу. До наших днів збереглося кілька менонітських будинків, а також – нагробки на двох кладовищах.
1. Менонітська церква
Менонітська церква в селі Нойендорф була зведена в 1873 р. на місці старої церкви, збудованої 1830 року. Це була велика двоповерхова споруда типова для прусських Будинків молитви. Церква розмістилася паралельно до головної вулиці, її цегляні стіни були вкриті штукатуркою без оздоблення. Відрізнялася вона від старої ледь заокругленими вікнами. Замість традиційного двосхилого даху був зведений вальмовий. Вівтар розмістився вздовж стіни, що виходила на вулицю. З протилежної від вівтаря стіни був головний вхід, який вів на церковне подвір’я з тилового боку храму. Споруду церкви, зруйновану в 50-х роках минулого століття, використали як будівельний матеріал для зведення лікарні в Хортиці.
2. Будинок сільської школи
Колишня сільська школа розмістилася паралельно до колись головної вулиці села. Це видовжена споруда з невеликою прибудовою, що виходить на шкільне подвір’я. З одного боку будинку знаходились помешкання для вчителя з родиною, а з протилежного – квартири для неодружених учителів. У середній частині будинку розташувалася сама школа. Її стіни були цегляними, з гарно декорованими карнизами. Вікна оправлені в декоративні дерев’яні рами. Вікна фронтонів з торців не арочні, а пласкі, що є досить нехарактерним для архітектури колонії Хортиця. Тривалий час будівля використовувалася як дитячий садок та ясла, але нещодавно її знову перетворили на помешкання для вчителів. Зовнішні стіни будівлі побілені, з вікон зняті ставні. Покрівля даху є цементно-азбестовою.
3. Млин Гейнрихсів
Споруда парового млина була зведена в 1903 – 1904 рр. Перші власники – Соломон Берген та Якоб Мартенс продали його Петеру та Якобу Гейнрихсам. Після революції млин націоналізували, а в 1934 р. перепланували з тим, щоби використати його як середню школу. До споруди млина добудували другий поверх та замінили дах. Стіни вкрили штукатуркою, яка закрила оригінальну цегляну кладку. Цієї споруди більше не існує.
4. Зерносховище
Сільське зерносховище було збудовано з цегли. Цегляна кладка стін зміцнена структурними колонами. Найширшу колону зведено в центрі довгої стіни, де містяться вхідні двері. Кам’яні контрфорси на кінці стін, напевно, були додані пізніше. Усе ще зберігається дерев’яна вертикальна обшивка торцевих фронтонів, але цегляні стіни покриті фарбою, а дах замінено на шифер. Будинок досі використовується за призначенням, у ньому зберігають зерно.
5. Будинок Тіссена
Цей цегляний будинок з арочними вікнами на фронтонах є дуже типовою спорудою для Хортиці. Нижні вікна мають декоративні дерев’яні рами. Незвичним є розміщення дому. Він стоїть не перпендикулярно, а паралельно до вулиці. Якийсь час цей будинок був власністю родини Тіссенів. Після Громадянської війни в ньому розмістили сільську раду. Схоже, у цей час була зроблена добудова, де зараз знаходиться вхід до будинку. Зовнішні стіни пофарбовані, а черепицю на даху замінено на шифер.
6. Будинок Пеннера
Певний час цей будинок належав родині Пеннерів. Його мінімальний декор та прості вікна свідчать про те, що споруда дуже стара. Будинок за час існування розширювали та перебудовували, дах зробили з шиферу. Споруда досі використовується за призначенням.
7. Будинок Ганса Брауна
Будинок деякий час належав родині Ганса Брауна. Його цегляна кладка, арочні вікна фронтонів, дерев’яне оздоблення та ставні на нижніх вікнах, глиняна черепиця на даху дуже типові для архітектури цього регіону. Нині дім у хорошому стані й досі використовується.
8. Менонітський будинок
Дім (розміром 11 х 18 м) збудований у 1913 р. і розміщений перпендикулярно до вулиці. Він є типовим для цієї місцевості в плані декоративної кладки та глиняної черепиці на даху. Він досі використовується.
9. Менонітський будинок-стайня
Цей будинок-стайня розмістився перпендикулярно до головної вулиці. Він збудований із цегли, арочні вікна на його бокових фронтонах виходять на вулицю. Тильний фронтон зашитий дерев’яними дошками. Дах вкритий оригінальною глиняною черепицею. Мансардне вікно має нетипове вирішення. Дім за час існування значно змінився. Тепер його використовують як стодолу.
10. Будинок П. Гільдебрандта
Цей дім є прикладом найдавнішого будівництва в колонії Хортиця. Декоративні деталі типові – дерев’яне обрамлення вікон та вертикальні дошки на торцевих фронтонах. Розмір дому – 9 х 21 м. Споруда розмістилася перпендикулярно до вулиці. Стіни з часом пофарбували, а черепицю даху замінили на шифер. Після Громадянської війни тут розмістився пологовий будинок.
11. Стодола-стайня
Такі стодоли-стайні були характерні для архітектури цієї місцевості, а їхні цегляні деталі та арочні фронтонні вікна стали звичними для споруд пізнішого періоду. Дахову черепицю з часом замінили на шифер, а цегляні контрфорси в кінці стін додали пізніше. Сьогодні будинок використовується як млин.
12. Будинок Ф. Еннса
Цей будинок збудовано з цегли й для оздоблення стін використано орнамент із цегли. Вікна мають дерев’яне декоративне обрамлення та ставні. Фронтони закриті дерев’яними дошками, розміщеними вертикально, що могло бути зроблено значно пізніше. Первинну черепицю даху замінено на шифер. Будинок досі використовують за призначенням.
13. Кладовище
Ідентифіковано такі могили:
• Анна Дік
10 квітня 1889 – 15 травня 1913
• ...рих Дік
27 липня 1841 – 25 листопада 1907
• Петер Еннс
23 жовтня 1877 – 5 червня 1908
• Марія Еннс (з дому Пеннер)
31 січня 1862 – 12 квітня 1902
• Давид Гільдебрандт
20 березня 1822 – 1 січня 1904
• Дітріх Гільдебрандт
1 липня 1843 – 30 січня 1902
• Генріх Янцен
18 липня 1851 – 10 листопада 1908
• Гелена Янцен (з дому Шрьодер)
26 липня 1853 – 12 квітня 1908
• Маргарет Классен (з дому Регір)
... 1820 – ... 1902
• Франц Тіссен
20 лютого 1832 – 30 січня 1892
• Анна Тіссен (з дому Хільдебрандт)
11 квітня 1834 – 13 серпня 1905
14. Старе кладовище
Ідентифіковано такі могили:
• ... Берг
... 1825 – … 1843
• Гелена Еннс
17 листопада 1824 – ... 1868
• Ернс Тіссен (Франс Тіссен)
15 березня 1777 – 10 вересня 1846
Нойенхорст
Село, засноване в 1824 р., стало одним із найменших у колонії Хортиця. Тут оселилося 13 родин із сіл Нойендорф та Шонхорст, звідси й походить назва села – Нойенхорст. Воно розташовувалось уздовж невеликого потічка, який впадав у річку Токмаківку. Головна вулиця проходила паралельно до східного берега річки. Усі садиби розмістилися по західний бік вулиці, і були повернуті тиловою стороною до річки. Зі східного краю вулиця закінчувалася лісонасадженням. Із західного кінця головної вулиці починалася ще одна, яка сполучалася з головною перехрестям. Уздовж бокової вулиці розмістилося близько 30-ти невеликих подвір’їв. Землю, на якій розляглося село, орендували в місцевого землевласника. Спочатку всі житлові споруди були дерев’яними, але після пожежі та руйнування будинки перебудували на цегляні. Стодоли та стайні зводили в традиціях облаштування менонітських садиб. В 1847 р. село було майже повністю зруйновано внаслідок пожежі, яка знищила 42 будинки. Поступово село відбудували. У 1897 р. ще одна пожежа забрала 9 садиб, які знову ж таки відбудували. У селі працювали два вітряні млини та невеликий магазин. В 1907 р. село налічувало 163 особи менонітського походження та 13 господарств. Церкви в селі не було. І хоча мешканці належали до парафії Нойендорфа, часто богослужіння відбувалися в будинку школи, яка розмістилася в центрі села в гарному тінистому місці. Довжину цегляної від початку споруди школи значно збільшили в 1912 р. Це дозволило зробити класну кімнату вдвічі більшою. Тоді ж настелили нову підлогу та зробили стелю, а також замовили нові лавки для богослужінь. Офіційне відкриття відбудованої споруди відбулося 9 вересня 1912 р.
Село дуже постраждало в роки Громадянської війни. У 1919 р. загони Махна систематично грабували та палили Нойенхорст поки не знищили його повністю. Так, у 1920 р. усі будівлі були зруйновні, та село Нойенхорст перестало існувати. У 1927 р. виникло нове село з тією ж назвою за кілометр на південь від попереднього. Сьогодні воно має назву Терновате.
Нойостервік
В 1812 р. село заснували двадцять родин, які прибули з різних сіл колонії Хортиця. Більшість з них переселилася з Нойендорфу, але були сім’ї з Хортиці та Шонхорсту. Назва поселення, ймовірно, походить від назви села Остервік у Пруссії. Нойостервік розмістився в широкій долині, через яку протікала невелика річка Ріщ, відома також як Середня Хортиця. Відразу після заснування села була зведена дерев’яна церква. З часом вона стала затісною, тому в 1872 р. її розібрали й продали. Того ж року була відкрита нова простора та гарна церква. Її будівничим був Давид Классен. Нову споруду звели з цегли, вона мала високі заокруглені вікна та оцинкований дах, пофарбований у зелений колір. Вівтар та підвищення розташовувалися зі східного боку храму. До парафії також належали села Кронсталь, Шонеберг та Кронсфельд (село в Ной-Розенгарті, див. розділ 3). Церкву закрили в 1935 р., після чого її було зруйновано.
Споруду початкової школи в селі також збудували одразу після його заснування. У 1862 р. селяни звели нову школу, а в 1904 р. на шкільному подвір’ї вже почали будувати нову значно більшу за розмірами шкільну споруду. Крім того, у селі була ще й заводська школа на 60 учнів. У 1912 р. у Нойостервіку будують початкову школу для дітей з православних родин, і того ж року зводять середню школу. До наших днів збереглися споруди початкової (збудованої в 1904 р.) та колишньої середньої шкіл.
Нойостервік було одним із найбільш промислово розвинутих сіл колонії Хортиця. В 1907 р. у селі мешкало 905 осіб менонітського населення та налічувалося 30 господарств. Уже в 1912 р. тут працювали два парові млини (Н. Гардера) та дві фабрики з випуску сільськогосподарського обладнання (Д. Шульца та Б. Ремпеля). Село мало кілька магазинів, вітряних млинів, мануфактури, аптеку та цегельню (Й. Нойдорфа). За історію існування с. Нойостервік пережило кілька пожеж – найбільшу в 1863 р., яка знищила понад 60 споруд, включно з дахом новозбудованої школи. Збитки оцінювалися в 70 000 карбованців. На місці згорілих звели нові, міцніші будинки з цегли місцевого виробництва. Після цього село стало виглядати краще. У 1910 р. назву, яка проіснувала майже 100 років, змінюють на нову – селище Павлівка. За радянської влади село стало центром колгоспу.
Сьогодні колишнє село Нойостервік є частиною села Долинського. Тут збереглося багато важливих пам’яток менонітської культури, включно з будинками,спорудженими на початку 20-го століття. На сільському кладовищі вціліли менонітські нагробки.
1. Фабрика Б. В. Ремпеля
Фірма Ремпеля заснована в 1885 р. Коваль за фахом, Бернард Ремпель перекупив бізнес у Франца Петерса, який переїхав до Оренбурга. Фабрика Ремпеля виробляла осучаснені та вдосконалені плуги для посіву, а також культиватори, віялки, жатки та машини підземного пакування висіяного насіння для стимулювання його швидшого пророщення. Машин такого типу не випускала жодна інша фабрика на Хортиці. Фабрика забезпечувала роботою від 50-ти до 75-ти робітників. У 1895 р. на ній встановили паровий двигун, від якого працювало все обладнання. У 1906 р. фірма відкрила філіал у Міллерові. Після виходу Бернарда Румпеля на пенсію бізнесом керував його син Генріх.
Після революції фабрику націоналізували. До наших часів від колишньої фабрики збереглися два будинки. Більший нещодавно пофарбували, щоби вирізнити цегляний декор, особливо на фасаді. У наші дні ця споруда використовується як сільський клуб. Менший будинок, який колись служив фабричною конторою, до сьогодні зберіг не оштукатурену цегляну кладку. У ньому тепер розташована бібліотека. Дахи обох будинків тепер укриті гофрованою цементно-азбестовою плиткою.
2. Будинок Г. Ремпеля
Будинок з декоративним цегляним орнаментом, вікнами з дерев’яним обрамленням та арочними вікнами на фронтоні є типовою для колонії Хортиця спорудою.
Однак дещо вирізняло його серед інших – будинок стояв паралельно до вулиці. За часів радянської влади в ньому розмістили поліклініку. Будівля в хорошому стані. Її первинний дах замінено на цементно-азбестовий.
3. Кооперативний магазин
Кооперативна спілка була створена в Остервіку у 1902 р. Її мета – облаштування сільського магазину, який згодом став одним із найбільших та найстабільніших у колонії. Магазин збудували через п’ять років після заснування спілки. Своїм комерційним успіхом магазин завдячував першому управляючому Вільгельму Классену – сину власника магазина в с. Кронсталь, який з дитинства вчився комерції. Классен часто їздив на далекі відстані, щоб купити гарні тканини, шкіряні вироби та іншу продукцію. У 1920 р. магазин націоналізували.
Споруда збудована з місцевої цегли, і хоча її стіни пофарбовані, усе ще можна розгледіти гарний півкруглий аттик на головному фасаді та текстурний цегляний поясок під ним. Віконні отвори з часом збільшили, а вхідні сходи видозмінили. Магазин використовується за призначенням.
4. Споруда середньої школи
Уперше школа відчинила свої двері учням 3 вересня 1912 р. Офіційне відкриття влаштували 14 жовтня того ж року в день 100-річчя від заснування села Нойостервік. Школу збудували на ділянці площею майже в одну десятину землі. Кошти збирали жінки-помічниці. Власники місцевих фабрик Дітріх Шульц та Бернард Ремпель внесли по 2 000 карбованців кожний.
Керували будівництвом Якоб Дік та Давид Радекоп разом із головою ради Генріхом Ремпелем. Школу здали в експлуатацію вчасно й за менші гроші, ніж передбачали. Кошти, витрачені на будівництво, становили 10 000 карбованців. Школа мала чотири класні кімнати та актову залу зі сценою. У напівпідвалі містилася квартира для вчителя. З правого боку від входу висів годинник фірми Крігера. Зовнішні стіни були зведені з темно-коричневої цегли, виготовленої в Нойостервік. Цегляний декор стриманий, на рівні двох третин висоти стін з цегли зроблено горизонтальний пасок, який оптично зменшує висоту будівлі.
5. Будинки сільської школи
Сільська школа мала два корпуси. Перший був збудований у 1862 р. і розмістився впритул та паралельно до головної вулиці. Оскільки кількість учнів зростала, виникла потреба в будівництві нового корпусу, який збудували в 1904 р. Нова будівля розмістилася з тилу того ж шкільного подвір’я, паралельно до старої школи. Відкриття нової школи відбулося 19 вересня 1904 р. У 1912 р. в обох школах навчалося від 150-ти до 160-ти учнів. Обидві шкільні споруди були цегляними. У них також передбачалося житло для вчителів. Вікна корпусу старої школи мали дерев’яне різьблене обрамлення вікон та ставні. Нова школа довкола вікон була прикрашена декоративним цегляним орнаментом. З двох будинків збереглася тільки школа 1904 р. На західному торцевому фронтоні можна прочитати ініціали N. O., що означає Новий Остервік. Первинний черепичний дах замінено на гофровану шиферну плитку. Будівля використовується за призначенням.
6. Будинок I. Пеннера
Будинок зведено в 1898 р. Його архітектура є типовою для Хортицької колонії тих часів. Декор характерний для менонітського дому: цегляні деталі, дерев’яне обрамлення вікон та ставень, фронтонні заокруглені вікна. Первинний черепичний дах замінено на шифер. Будинок зберігся в хорошому стані.
7. Будинок Петера Д. Шульца
Дім був збудований між 1912 та 1914 рр. Петером Шульцом , який тоді керував фабрикою, відомою як “Д. Б. Шульц і Ербен”. Він був сином Дітріха Шульца, засновника фабрики.
Будинок опалювався гарячою водою, мав водогін та туалети. Струм для освітлення приміщень виробляв фабричний паровий двигун. На першому поверсі розмістилися кухня, пральня та приміщення для слуг. На подвір’я виходила велика веранда. Другий поверх містив велику залу з балконом, що виходив на вулицю. Дім збудований з місцевої цегли й пишно прикрашений над вікнами, чергуються гостроверхі та пласкі арки. Аттик над другим поверхом має півкругле закінчення в центрі подібно до того, як і на будинку міської адміністрації (волості) в Хортиці. Позаду споруди розмістився невеликий, прикрашений цегляним орнаментом будиночок, де зберігали візки. Первинний черепичний дах замінено на шифер.
У 40-х роках у будинку була сільська рада. Пізніше він став власністю колгоспу. Сьогодні дім у дуже поганому стані, другий поверх сильно постраждав під час недавньої пожежі.
8. Будинок Дітріха Б. Шульца
Ця садиба, що розмістилася впритул до фабрики, була збудована наприкінці ХІХ століття Дітріхом Б. Шульцом, засновником фабрики. Будинок мав дуже пологий вальмовий дах. З тилу будинку була прибудова. Аттик мав форму парапету із заокругленою центральною частиною, що робило його дуже подібним до будинку міської адміністрації (волості) в Хортиці. Ця добудова з аттиком збереглася до наших днів. Оригінальний металевий дах був замінений на шиферний, але кут нахилу даху залишився первинним. Дерев'яні ставні з вікон будинку зняли, а його цегляні стіни пофарбували.
9. Фабрика Шульца
Фабрика була збудована між 1880 та 1885 роками Дітріхом Б. Шульцом для виробництва різноманітного сільськогосподарського обладнання, зокрема, віялок, на які в ті часи був великий попит. Фабрика швидко розросталася й дуже скоро кількість її робітників зросла до 150-ти чоловік, а в сезон їх було навіть більше. У 1893 р. Дітріх Шульц, який був вдівцем, одружився із вдовою Петера Копа, співвласника заводу в с. Хортиця. Вона внесла капітал, що дозволив розширити фабрику, а двоє її синів долучилися до справи. Після цього фабрика дістала назву «Д. Б. Шульц і Ербен». У 1908 р. до споруди фабрики добудували будинок контори. Його вінчав півкруглий аттик у центрі, подібний до того, що мав будинок міської управи (волості) в Хортиці. Десь біля 1910 року до південного крила будівлі фабрики добудували другий поверх, у цей же час, скоріше за все, на переході між корпусами збудували вежу.
У структурі фабрики був сталеливарний та токарний цехи, фарбувальна майстерня, кузня та паровий двигун, який забезпечував струмом усе виробництво. Після смерті засновника в 1908 р. фабрика перейшла до рук його сина Петера Д. Шульца, а після нього в 1914 р. основним власником фабрики став його молодший брат Якоб Д. Шульц. Після закінчення Громадянської війни фабрику націоналізували. У наш час будинок у дуже незадовільному стані, та попри це навіть зараз помітне непересічне естетичне вирішення будівлі.
Будівлю зведено з темної цегли з гарною кладкою, великими напівкруглими вікнами, прикрашеними арочним орнаментом. Вікна двоповерхового крила втоплені в арці неправильної форми, а колір цегли та деталі орнаменту прекрасно гармонують між собою. Споруда збудована з тої ж цегли, що й інші сільські будівлі. Це наводить на думку, що використовували цеглу місцевого виробництва. Башта на переході між корпусами була пошкоджена під час Громадянської війни, але потім відбудована. Гребінь даху, який раніше йшов з півночі на південь, було змінено на східно-західний напрямок. Аттик будівлі контори втрачено, а бляшаний дах замінено на цементно-азбестовий. У наш час частина будівлі фабрики використовується під приміщення для очистки насіння.
10. Кладовище
Ідентифіковано такі могили:
• Анна Дерксен (з дому Пеннер)
13 серпня 1835 – 25 вересня 1897
• Анганета Дерксен (з дому Берг)
10 листопада 1858 – 11 жовтня 1905
• Марія Дерксен (з дому Берг)
1 липня 1843 – 29 травня 1887
• Маргарета Дік (з дому Янцен)
... 1838 – ... 1901
• Дітріх Дік
4 червня 1836 – 21 грудня 1903
• Анна Грунау
... – ...
• Елізабет Хармс (з дому Захаріас)
... 1823 – ... листопада 1905
• Петер Хармс
... 1813 – 17 січня 1897
• Сал.....Гіберт
... 1849 – ... 1895
• Вільгельм Янцен
27 вересня 1839 – 12 жовтня 1905
• ... Классен
... 1783 – ... 1867
• Агата Леткеман
... липня 1892 – 9 травня 1900
• Марія Леткеман
20 квітня 1889 – 20 жовтня 1898
• Марія Пеннер
... 1867 – ... 1896
• Маргарет Пеннер (з дому Браун)
... 1839 – ... 1898
• Сусанна Петерс
19 серпня 1842 – 9 березня 1893
• Йоганн Петерс
3 червня 1…9 – 23 червня 1918
• Маргарета Ремпель (з дому Дік)
28 листопада 1840 – 23 червня 1906
• Йоганн Ремпель
16 липня 1841 – 13 червня 1905
• Гелена Ремпель (з дому Нойдорф)
11 серпня 1843 – 5 грудня 1911
• Анна Ріхерт (з дому Тіссен)
29 березня 1833 – 27 травня 1900
На прямокутному залізобетонному нагробку з металевою табличкою є напис:
“Марія Петр. Ремпель
22 січня 1912 – 16 липня 1912”.
Розенґарт
Село Розенґарт, засноване в 1824 р., було одним із останніх поселень колонії Хортиця. Воно розмістилося вздовж берегів Середньої Хортиці. Його головна вулиця проходила паралельно до річки. Сама назва свідчить про те, що мешканці хотіли, аби їхнє село стало квітучим садом троянд.
Тут оселилися двадцять дві родини з інших сіл Хортиці. Жодної фінансової допомоги від влади переселенці не одержали, оскільки їм уже один раз її надали. Розенґарт описували як маленьке привітне село. У ньому розмістилася школа, але не було церкви, оскільки селяни належали до приходу Хортицької церкви. Перші садиби були малими, але незабаром добробут мешканців зріс, і вони почали зводити солідні господарства з великими садами. Недалеко від села були кар’єри, з яких добували та продавали піщаник. Також працював млин-вітряк, цегельня та невеличкий магазин. Коли ж поруч проклали залізницю, поблизу села збудували станцію. У 1907 р. село налічувало 194 особи менонітського населення та 22 господарства. До наших часів у колишньому Розенґарті збереглося мало менонітських будівель. На цвинтарі можна побачити лише кілька нагробків. Сьогодні село називається Новослобідка.
1. Будинок сільської школи
Ця школа була збудована в 1909 р. Своїм виглядом вона нагадувала інші споруди села з характерними півкруглими вікнами та цегляними стінами. Вікна фронтону малі, але мають згори гарні цегляні арки зі збільшеним ключовим каменем. Нижні вікна красиво обрамлені цегляним декором. Будинок розмістився паралельно до вулиці. Сьогодні в ньому розташовані поліклініка та сільська бібліотека. Нижні зовнішні стіни пофарбували, а первісна глиняна черепиця замінена на шифер. Напевно, невеликий під’їзд добудували пізніше.
2. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок з цегляними стінами та півкруглими вікнами був типовою спорудою для Хортицької колонії. Нижні вікна прикрашені різьбленими рамами та ставнями. Будинок знесли в 1996 р.
3. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок був досить типовою спорудою, яку прикрашали заокруглені вікна фронтону, нижні вікна з різьбленими дерев’яними рамами та ставнями й гарна цегляна кладка. Вхідні двері вирізнялися різьбленими гіпсовими одвірками. Згодом ряд стінних просвітів заклали цеглою, а дах вкрили шифером. Сьогодні будинок знаходиться у гарному стані.
4. Кладовище
Ідентифіковано наступні могили:
• Дітріх Еліас
... 1842 – ... 1906
• Маргарита Гамм (з дому Берг)
17 вересня 1835 – 5 квітня 1899
• Ісаак Тевс
... 1825 – ... 1908
Розенталь
Село Розенталь, засноване в 1790 р., розташувалося на південь від села Хортиця. У ньому була одна головна вулиця, що проходила паралельно до річки Хортиці й знаходилась на деякій відстані від неї. Назва села походить від долини річки, де колись ріс великий селищний сад із трояндами. Першими переселенцями були 20 менонітських родин, переважно фламандського походження, які прибули з Пруссії. Наближеність до великого села Хортиця змусила Розенталь розвиватися так само швидко. В окремих випадках два села діяли як одне. Оскільки село розташовувалось близько до Дніпра, у Розенталі мріяло оселитися багато людей, і лише весняний сезон спричиняв проблеми своїми частими повенями. У 1848 р. у селі налічувалося 35 господарств. У Розенталі була сільська школа, а коли закінчили будувати Хортицьку жіночу гімназію, вона опинилася на кордоні з селом Хортиця з боку Розенталя. У громадському саду села розмістився шпиталь з квартирою для лікаря.
У селі був млин з паровим двигуном, що молов борошно (Х. Діка), фабрика годинників (Я. Крігера), фабрика з випуску цегли та черепиці (Я. Пеннера), завод стаціонарних двигунів (Д. Крігера), фотоательє (П. Ремпеля), аптека (Еппа), типографія, столярська майстерня, кузня, два вітряних млини та кілька магазинів (А. Фанка та Ф. Діка). Землеробство не було дуже популярним, оскільки село розмістилося глибоко в долині, а більшість земляних ділянок знаходились досить далеко від Розенталя. У 1907 р. село налічувало 750 осіб менонітського населення та 35 господарств. Згодом назву села замінили на Канцерівку. Сьогодні в селі все ще можна побачити менонітські будинки, але цвинтар у Розенталі не зберігся. У наш час Розенталь є частиною пригороду Запоріжжя, відомого як Верхня Хортиця.
1. Будинок Хортицької жіночої гімназії
Жіночу гімназію в Хортиці відкрили 11 вересня 1895 р. Головним її завданням було надання менонітським дівчаткам високоякісної освіти. Навчання коштувало 20 карбованців на рік. У 1903 р. у школі навчалася 71 учениця, а в 1904 р. у селі Розенталь було відкрито додаткове приміщення. Будівництво, включно з переоблаштуванням одного з існуючих будинків під житло для вчителів, обійшлося в 39 000 карбованців. Пані Катарина Валльманн, одна із засновниць гімназії, зробила благодійний внесок у 10 000 карбованців на будівництво школи. Міська влада виділила 720 карбованців.
На першому поверсі школи містилися чотири класні кімнати з великими вікнами, фізична лабораторія, викладацька та квартири для викладачів. На тому ж поверсі знаходилось житло завгоспа. На другий поверх піднімалися широкими металевими сходами з гарними кованими перилами, виготовленими на заводі «Лепп і Вальман». Там розмістився просторий актовий зал, до якого вели великі арочні двері. Кожного ранку в залі відправляли ранкове богослужіння для дівчат. Оскільки в актовому залі була сцена, то громада часто його використовувала для проведення концертів та літературних вечорів.
Парадні подвійні двері школи, які відчиняли тільки з нагоди спеціальних подій, були прикрашені орнаментом – колами з трьома вертикальними лініями під ними. Стиль, у якому зроблені арочні вікна над входом, безперечно вказує на вплив стилю модерн. Вони прикрашені рослинним орнаментом (мотив квітів, стеблин та великого листя).
У просторому вестибюлі вистачало місця, щоб закріпити гачки для пальт та капелюшків кожної учениці.
Кладка зовнішніх стін школи поєднувала червону та зовсім білу цеглу, яка здебільшого використовувалася для декоративних елементів. Це різноманіття стилів, а також елементи голландського неоренесансну робили споруду розкішною та яскравою.
Головний фасад має значну глибину й нагадує типові кам’яниці Північної Європи, що стоять берегами каналів. Споруда школи, безумовно, виділялася на фоні решти сільських будинків. У 1906 р. тут навчалося 79 учениць. Школа мала дуже високу репутацію. Сюди посилали вчитися своїх дочок не тільки менонітські родини, а й лютеранські та католицькі. Будівля школи й зараз у досить хорошому стані, частина її була відреставрована. У коридорах будинку все ще можна побачити оригінальну коричневу з жовтим підлогу. Він все ще функціонує як навчальний заклад.
2. Будинок Катарини Вальман
Будинок, що нагадував собою замок, був збудований на замовлення вдови фабриканта Катарини Валльманн. Вона отримала в Німеччині освіту вихователя дитсадка й планувала облаштувати в будинку дитячий садок. Коли розпочалася Громадянська війна, будівництво все ще тривало. Остаточно його завершили лише в 1930 р., але в цей час у ньому розмістили квартири для вчителів. Сьогодні в будинку міститься райвно.
Триповерховий будинок збудований з цегли та каміння з великою кількістю арочних вікон та вікон-дверей. Елементи даху говорять про стиль модерн. На жаль, нині покриття даху замінене на шифер.
3. Будинок та млин Генріха Діка
Цей будинок та млин, що знаходився поруч із ним, були власністю родини Генріха Діка. Споруди стояли на самій межі двох сіл: дім розташувався в Хортиці, а млин – у Розенталі. Півтораповерховий будинок, зроблений із цегли, розташовувався паралельно до вулиці. Фронтон, який підкреслює головний вхід, повернутий до вулиці, а не до подвір’я, що є дуже нетиповим для менонітського будівництва. На рівні другого поверху над входом виступає балкон. Усе ще можна бачити гарну кам’яну кладку будівлі. Фронтони прикрашені малими круглими віконцями, а тильний фронтон має, як й інші будинки села, більш заокруглене вікно.
Млин з паровим двигуном, що стоїть поруч, також цегляний. Його було збудовано в 1830 р., і він виглядає дуже просто. У 1908 р. його оцінювали в 50 000 карбованців. Млин пережив ряд перебудов, і його стан нині незадовільний. Під час перебудови висота будівлі була зменшена, замінений дах, пофарбовані стіни та зроблено кілька добудов. Незважаючи на це, у цегляній кладці помітні вертикальні колони. Обидві споруди використовуються як промислові об’єкти.
4. Фотоательє
У 1908 р. фотограф Петер Герхард Ремпель, повернувшись із Німеччини, де він професійно навчався фотографії, з тильного боку свого будинку в с. Розенталь побудував фотостудію. Проект студії був цікавим і, на наш погляд, сильно випереджав час. Він нагадує картини голландського художника-абстракціоніста Мондріана. Але тоді абстракціонізму ще ніхто не знав, його просто не існувало. Натомість дуже популярним у Західній Європі був модерн. У світі тоді було дуже мало споруд із яскравим екстер’єром. Тут повністю відсутній декор, а вікна здаються великими скляними екранами. На проект фотостудії міг вплинути журнал Deutscher Werkbund, який почав виходити в 1907 р. і який сповідував таку філософію дизайну. Цей журнал, фактично, перетворив такий дизайн на загальносвітовий стиль, а в 1920 р. долучився до заснування Bauhaus[4]. Студія складається з простих дерев’яних стовпів та колод. Простір між ними заповнений цеглою та великими скляними екранами. Жодного декору, простий та практичний дизайн. Великі вікна мали забезпечити багато світла для фотографування. Скло у вікнах було побіленим для фільтрування світла. Обсяг світла контролювався за допомогою штор, що висіли на внутрішніх стінах студії. Частина даху теж була скляною, і світло подавалося за допомогою пересувної перекладини на стелі. Невідомо, хто є автором проекту студії. Ним міг бути й сам власник, оскільки один із його братів, Герхард, був архітектором, а другий, Йоганн, – інженером. На жаль, будинок не зберігся.
5. Споруда сільської школи
Школа в Розенталі розмістилася недалеко від центру села. Її збудували приблизно у 1900 р, і вона стояла паралельно до вулиці. Зовнішні стіни одноповерхової споруди були цегляними й мали велику кількість вікон, включаючи три арочні вікна в центрі. Дах школи був укритий глиняною черепицею. У школі також було житло для вчителя. В 1922 р. у будинку школи розмістилася кухня-їдальня Менонітського центрального комітету. Стіни, які пофарбували багато років тому, нещодавно були відчищені від фарби, і тепер можна розгледіти колір первинної цегли. Було змінено й покрівлю будинку – черепицю замінили на шифер.
У наші дні будинок не використовується як школа. Тепер тут розмістилося підприємство з випуску залізобетонних блоків. Набагато пізніше було добудовано друге крило будинку. Його цегляний декор нагадує декор на основному будинку, але він набагато вужчий.
6. Громадський сад
Сад було розбито мешканцями Хортицької колонії в 1801 р. для розведення та вирощування шовковиці та інших фруктових дерев, щоб забезпечити селян фруктами. На місці громадського саду колись зростав вишневий сад князя Потьомкіна, генерал-губернатора Новоросії, у якому він розважав в 1787 р. царицю Катерину ІІ. Менонітська громада постійно висаджувала в цій долині велику кількість фруктових дерев. Згодом тут виріс розкішний та усіма любимий сад. Розміщений у долині, він був захищений від вітрів. Крім дерев, тут буяла пишна рослинність. Незабаром після заснування Розенталя Йоганн Барч збудував біля входу до саду свій дім. У 1870 р. у мальовничому місці поруч із садом Хортицька волосна управа збудувала лікарню та будинок для лікаря. Через 20 років Йоганну Барчу було встановлено пам’ятник. До наших часів сад не зберігся.
7. Лікарня
У 1870 р. було збудовано просту лікарню для надання медичної допомоги мешканцям Хоритицької колонії, адже до цього часу подібного закладу не було. Шпиталь знаходився на території громадського саду. Приблизно в 1885 р., коли Якоб Езау став першим ліцензованим лікарем, лікарню розширили та добудували операційну кімнату. В 1904 р. шпиталь налічував 12 ліжок, два з яких утримували за кошти власників фабрики та млина, які були зобов’язані забезпечувати своїх робітників медичною допомогою. На той час лікарня надавала допомогу всім мешканцям Хортицької колонії та селянам шести великих українських сіл. Видатки на зарплату лікарям та закупівлю ліків ділили між собою Хортицька волосна влада та земська управа. По сусідству з лікарнею в 1870 р. було збудовано будинок для лікаря. Першою там мешкала родина лікаря Бернарда П. Шелленберга.
Обидва будинки були цегляними, з дуже скромним декором. З обох боків споруда лікарні мала флігелі, прикрашені фронтонами. Дах був покритий бляхою. Згодом лікарню замінив шпиталь, збудований у Хортиці. Будинок до наших часів не зберігся.
8. Пам’ятник Барчу
Щоб вшанувати Йоганна Барча в 1890 р. вирішено було встановити на його честь пам’ятний знак. Йоганн Барч був одним із двох перших менонітів, які прибули з Пруссії до Росії, щоб ознайомитися з умовами для переселення. В 1787 р Барча запросили на прийом до князя Потьомкіна з нагоди візиту Катерини ІІ. Одразу ж після заснування в 1790 р. села Розенталь Барч побудував свій будинок поблизу громадського саду. У 1968 р. пам’ятний знак на честь Барча забрали до Канади. Зараз він перебуває в музеї менонітської спадщини в Штайнбаху, провінції Манітоба.
9. Цегельня Й. Пеннера
У Розенталі було дві цегельні. Одна з них належала Йоганну Пеннеру. Від неї залишилося лише два будинки, збудовані з цегли. Первісний дах із черепиці нині замінено на шифер. Зараз споруди як цегельню не використовують.
10. Фабрика та будинок Крігера
Фабрика годинників Крігера з’явилась у 1804 р., коли майстер прибув до Хортиці з Пруссії, де він вивчився на годинникаря, та привіз із собою всі необхідні інструменти та матеріали для їх виготовлення. Він починав свою справу в скромному будиночку. У 1900 р. його бізнес розширився, було збудовано двоповерхову майстерню та будинок контори. Фабрика мала хороші перспективи подальшого зростання. На території розмістилася кузня, ливарня, а також житлові приміщення та конюшні. Промисловий будинок мав розмір 9 х 13 м, включно з вузьким бічним крилом із фронтоном, яке дивилося на вулицю. Будинки були збудовані з місцевої червоної цегли та червоної черепиці. Усі роги будинку прикрашено пілястрами, по периметру йшов цегляний карниз, а вікна були оздоблені декоративними сандриками [5]. Головний вхід злегка виступав уперед, над ним висів годинник та напис російською мовою “Давид Крігер”. Фронтони були зашиті вертикальними дошками та мали заокруглені вікна. Загалом, споруда виглядала дуже скромно.
Близько 1910 р. майстерню розширили, додавши з її тильного боку добудову на 8,5 м у довжину. З північного боку додали сходи на другий поверх. Пізніше з тильного боку додали добудову на 9 м для облаштування там ливарного цеху. Перший поверх будинку фабрики служив для контори та виставкової зали, а за ними містився цех із полірування металу. На другому поверсі розмістилися механічний цех та майстерня, де допасовували деталі та збирали годинники. Горище використовували під фарбувальню та склад. З тилу містилася ливарня чавуну та міді. На тому ж подвір’ї стояв невеликий будиночок кузні та стержневої майстерні. Поруч – житловий будинок власника, Давида Крігера, онука засновника фірми, Йоганна Крігера. Цегляна споруда в абсолютно типовому для менонітських будинків того часу стилі була вкрита черепичним дахом і повернута житловою частиною до вулиці. Кухня виходила на бік, а стодола та дерев’яна стайня на тильну сторону подвір’я.
Крім настінних маятникових годинників, які тоді були в кожному менонітському домі, фірма виготовляла великі годинники для фабрик, млинів та шкіл, а ще годинники для церковних дзвіниць.
Середня школа в Хортиці, а також церква в Москві користувалися баштовими годинниками цієї фірми. Згодом до годинникарства додалося виготовлення за німецькою ліцензією стаціонарних двигунів, плугів та запчастин до сільськогосподарської техніки.
З часом бізнес був поділений між синами Крігера – Давидом та Йоганном. Давид залишився власником цієї фабрики, а Йоганн переніс бізнес із виготовлення годинників на нове місце в Розенталі. У 1923 р. фабрику відібрали та націоналізували. До 1930 р. вона випускала двигуни, запчастини та металеві верстати. У той час на фабриці працювало 40 робітників. З 1927 по 1930 рр. вона була навчальною базою місцевого ПТУ. Після 1930 р. усе обладнання з фабрики вивезли до Хортиці, а приміщення віддали місцевому колгоспу. У головному будинку колишньої фабрики влаштували сільський клуб та контору. Донедавна там був кінотеатр, а тепер – Будинок молитви християн євангелістської віри. У житловому колись будинку розмістився гастроном. Обидва будинки частково відремонтовані.
11. Будинок Йоганна Д. Крігера
Будинок розмістився через вулицю від фабрики. Певний час він належав Йоганну Д. Крігеру, онуку засновника фабрики Йоганна Крігера. Коли Йоганн переніс в інше місце Розенталя свій бізнес, він змінив і житло. Його будинок дуже характерний для менонітського будівництва. До нього прилягала стодола, а з тилу розмістилася стайня. Фронтон фасаду зашитий вертикальними дерев’яними дошками. На даху будинку чудом уціліла оригінальна черепиця, а на вікнах збереглися дерев’яні рами та ставні.
12. Будинок Давида Крігера
Будинок, що розмістився з південного боку від будинку Йоганна Д. Крігера, був деякий час власністю внука засновника фірми Давида Крігера. Збудований приблизно в 1859 р., він був типовою будівлею менонітського села. До будинку прибудована стодола, а за ним – стайня. У центрі будинку містилася кухня з піччю, а кімнати розташовувалися довкола неї. Головний фронтон укритий вертикальними дерев’яними дошками, а дах будинку – оригінальною черепицею. На вікнах збереглися дерев’яні рами.
13. Будинок Якоба Паулса
Будинок Якоба Паулса збудований із цегли. Він має багатий декор вікон та карнизу. Заокруглені вікна фронтонів нагадують інші будинки колонії Хортиця. Однак вони менші за розмірами та розміщені ближче одне до одного. Нижня частина стін пофарбована, а цегляні фронтони будинку та справжня черепиця роблять будинок нібито автентичним. Будинок нині використовується за призначенням.
Хортиця
Село Хортиця, засноване у 1790 р., було першим менонітським селом у Росії і розташовувалось поблизу притоки Дніпра – річки Хортиці. Саме звідси й пішла назва села. Спочатку тут оселилося 34 фламандські менонітські родини. Перша головна вулиця (Старі Ряди) простягалася вздовж східного берега річки. Незабаром паралельно до неї виникла ще одна вулиця (Нові Ряди) із західного боку. Ще згодом ці дві вулиці перетнула третя, яку почали називати Головною. По суті вона була продовженням сусіднього села Розенталь. У 1848 р. тут налічувалося 39 господарств.
Завдяки місцю свого розташування село Хортиця стало найважливішим центром усієї колонії Хортиця. Тут знаходилась волосна управа – адміністративний центр колонії. Найбільших храм колонії, Хортицька менонітська церква (головний релігійний заклад), теж розмістився саме тут. Крім того, було чимало освітніх закладів, загальний шпиталь, лікарня для фабричних робітників, кабінети лікарів та стоматолога. Перший млин у селі збудували в 1830 р. З часом мешканці створили інші підприємства. Загалом, у Хортиці та Розенталі налічувався 131 промисловий заклад, починаючи від невеликих магазинчиків і закінчуючи великими фабриками. У 1908 р. менонітське населення Хортиці налічувало 1200 осіб. Крім вищезгаданих установ, у Хортиці була й православна церква, збудована власниками менонітський фабрик для російських робітників, які працювали на них, та синагога для єврейських торговців, що мешкали тут разом із родинами, а також бібліотека та читальня.
Будівництво Дніпрогесу в 1927–1932 рр. мало нищівний вплив на село Хортиця. Сюди нахлинула маса робітників, які були зайняті на будівництві дамби. Пізніше уряд розпорядився збудувати ряд промислових об’єктів, які обслуговували збудовану електростанцію. Лист мешканця Хортиці до канадських родичів, написаний у 1930 р., описує ситуацію, що склалась тут:
“Хортиця дуже змінилася за останні п’ять років. Зник дух спокійного німецького села – воно перетворилося на велике промислове місто, де більшість мешканців недавно прибулі (у тексті “чужинці”, тобто не меноніти). Вулицю Петровську (колишню Старі Ряди) забрукували, і тепер нею безперестанку їздять машини та вантажівки. Сусідню вулицю, яка вела до Айнлаге і де стояв пам’ятник, підняли так високо, що тепер із вікон видно лише другий поверх старого дому К. Тіссенів. Змінили також течію Хортиці, а там, де колись була робітнича школа, збудували міст, і Хортиця вже не тече біля млина. Міст між К. Тіссенами та пам’ятником теж зруйнували”.
Нині село є передмістям Запоріжжя й називається Верхня Хортиця. Тут все ще збереглися декілька менонітських споруд. На жаль, зникло кладовище. Могильні плити з нього часто використовували для будівництва фундаментів нових будинків.
1. Будинок сільської школи
Школу в селі Хортиця збудували в 1912 р. на місці старої. Нова споруда складалася з двох великих світлих класів з високими стелями, кожен із яких міг вмістити від 40 до 50-ти учнів. Школа мала простору залу для відпочинку, широкі коридори та дві квартири для вчителів, одна з яких розмістилася в окремому будинку й була обладнана автономним опаленням, гарячою водою та системою вентиляції. Будівництвом керували Якоб Нібур та Давид Хольцріхтер. Цегляні стіни зовні були вкриті штукатуркою, вікна та наріжники декоративно оформлені. Шатровий дах був укритий металевим листом. На вулицю виходили два високі фронтони. На момент відкриття, 23 грудня 1912 р., школа вважалася найкращою шкільною спорудою в усій колонії Хортиця і була символом освіти.
У 1927 р. її перетворили на автошколу, та з 1941 по 1943 рр. вона знову діяла як менонітська загальноосвітня школа. Поступово будинок зазнав занепаду.
2. Старий дуб
Вважається, що цьому дубу 600–700 років. Діаметр його стовбура становить 6,3 м, а висота дерева – 36 м. Ширина крони сягає 63 м. Для запорізьких козаків цей дуб був головним місцем збору, але й для менонітів села Хортиця він став символічним – у тіні цього дуба відбувалися збори громади. Зараз дерево майже мертве. Є підозри, що причина цього – підняття рівня води після будівництва Дніпрогесу. Було зроблено кілька спроб врятувати дерево, з нього навіть зняли кору, але всі ці спроби виявилися марними. Тільки одна гілка залишилася зеленою, на ній кожного року розпускається листя. Нещодавно біля дуба збудували три високі щогли з канатами, щоб підтримувати важкі та розлогі гілки. Поруч – пам’ятник коню, що символізує присутність запорізьких козаків на цих землях.
3. Менонітський будинок
Будинок збудували в тильній частині подвір’я, досить далеко від вулиці. Виглядає він типово для Хортицької колонії, щоправда, не так давно його горішня частина була дещо перебудована. Хоча цегляна кладка є типово фламандською, цегла дещо відрізняється за кольором. Арочні вікна плоскіші ніж зазвичай. І на фасадному, і на тильному боці будинку зроблені добудови. Первинний дах був замінений на цементно-азбестовий, а дерев’яне оздоблення та віконні рами пофарбовані яскраво-блакитною фарбою. Стан будинку задовільний.
4. Будинок Якоба Діка
Якоб Дік був власником великого лісозаготівельного господарства, до якого входили лісосклад у Хортиці та лісопильня, що знаходилась на протилежному березі Дніпра поблизу Розенталя. Її Дік придбав у 1907 р. Ліс сплавляли з півночі рікою до берега, а потім вантажили на платформи та тягли, використовуючи кінську силу. Лісопильня працювала на паровому двигуні, і щоденно на ній різали до ста колод. Після придбання лісопильні Дік застосував новинку – тонші леза, куплені в Німеччині. Вони давали змогу отримувати одну додаткову дошку з кожної колоди. У 1911 р. Дік значно розширив своє господарство в Хортиці, придбавши нову земельну ділянку, що тягнулася на 300 м із протилежного боку від вулиці Нові Ряди, – лісову плантацію, що якраз тоді розпродувалася. У центрі нової ділянки Якоб Дік збудував великий будинок з великим подвір’ям, по обидва боки якого він зберігав лісоматеріали. Із північного боку він збудував двоповерховий дім, у якому на першому поверсі розмістилося помешкання сторожа, а на другому – контора з великим балконом, що виходив на західний бік подвір’я. У північній частині подвір’я для зберігання лісу було також зведено навіс з виходом на бічну вулицю (Польову).
L-подібний будинок Діка був збудований з цегли, а дах покритий справжньою черепицею. Фронтон з двома арочними вікнами був подібний до решти споруд у колонії, однак будинок цей був значно більший за інші. У 1917 р. родина Діків залишила цей будинок і переселилася до меншого, двоповерхового. У період голоду в Україні в будинку Діків Менонітський центральний комітет організував першу кухню. Вона почала діяти з березня 1922 р. Обіди готували в підвальному приміщенні, де було облаштовано кілька великих цегляних пічок та котлів. Подавали їжу на першому поверсі, де у великих кімнатах могло одночасно вміститися кілька сотень людей. У цьому закладі годували до 1200 осіб щодня. З цього часу вигляд будинку дуже змінився. У радянський період його трохи добудували. Остання добудова закрила первинний фасад і головний вхід. Якийсь час тут був кінотеатр, а нині в одній з частин будинку міститься столярна майстерня. Тоді ж був змінений і сусідній будинок контори, дах якого вкрили цементно-азбестовою плиткою. Однак на ньому ще можна розпізнати залишки колишнього декору, особливо над вікнами. Колись тут був склад, але останнім часом будинок стоїть забитий дошками.
5. Будинок Ґерхарда Петерса
Будинок Ґерхарда Петерса – досить типова споруда для архітектури Хортицької колонії з декоративною цегляною кладкою карнизів, двома арочними вікнами на фронтоні, а також оздобленими деревом вікнами нижче. На фронтоні також є маленький отвір круглої форми. Вікна на фронтоні були закладені цеглою, а первинний дах замінений на рельєфний цементно-азбестовий. Будинок досі використовується.
6. Будинок Дітріха Паулса
Є відомості, що спочатку будинок Паулса був дерев’яним, а вже потім його облицювали цеглою. Цегла кріпилася до основи цвяхами, головки яких досі видно на зовнішніх стінах. Вертикальна дерев’яна обшивка фронтону, дерев’яне оздоблення вікон та мінімальний декор цегляної кладки наводить на думку, що будинок є однією з перших менонітських будівель у колонії. Досі використовується як житловий будинок.
7. Зерносховище
Ця велика споруда для зберігання зерна була скоріш за все збудована до 1915 р. Зерносховище розмістилося в західній частині Нових Рядів. Це одне з двох приміщень для зберігання зерна на ділянці, колись засадженій деревами. Близько 1915 р. землю розділили і почали будівництво. Пізніше цей будинок почали називати складом Кампена. Зерносховище – цегляний будинок, прикрашений кількома невеликими пласкими арочними вікнами з великими арочними вхідними дверима. Декоративний фриз під карнизом зроблений із контрастної цегли. Так само прикрашені й вікна. Будинок знаходиться у незадовільному стані.
8. Будинок Петера Реґіра
Петер Реґір мав подібний до інших у Хортиці цегляний будинок з типовими арочними вікнами на фронтоні, однак він розміщався паралельно до вулиці. Дім був збудований з цегли, його оздоблення зводилося до мінімуму. Сьогодні будівля використовується фірмою з продажу будівельних матеріалів. За час свого існування споруда кілька разів перебудовувалася. Цегляні стіни тепер пофарбовані, деякі вікна закладені цеглою, а дах покрито цементно-азбестовими плитами.
9. Завод А. Й. Копа
Абрахам Й. Коп починав свою кар’єру підмайстром у Петера Леппа, співзасновника фабрики «Лепп і Вальман». У 1864 р. він відкриває в Хортиці невелику кузню, а в 1874 р. перетворює її на ливарний цех, щоб пізніше, у 1877 р., значно розширити свій бізнес – збільшити його до ливарного заводу з першим паровим двигуном.
Завод виготовляв плуги, сіялки, віялки, снопов’язальні машини та іншу сільськогосподарську техніку. У 1888 р. Коп відкриває філіал заводу в Шенвізе та переносить туди основні виробничі потужності. Поступово завод Копа стає найбільшим менонітським промисловим підприємством у Росії. Споруда заводу (розміром 12 х 22 м), а також адміністративного будинку (розміром 14 х 22 м) збереглися до наших днів. Їхній стан незадовільний. Цегляні стіни побілені, а черепиця замінена на шифер.
10. Завод «Гільдебрандт і Прісс»
Цей завод у Хортиці був заснований Корнеліусом Гільдебрандтом, який починав свою кар’єру як годинникар. Під впливом свого наставника Пітера Леппа Гільдебрандт розпочинає виробництво сільськогосподарської техніки. Він будує невеликий сталеливарний цех, де виготовляє плуги та віялки. Згодом це невелике виробництво перетворилося на завод “Сини Гільдебрандт і Прісс”, на якому працювало близько 200 робітників. У 1890 р., щоб бути ближче до залізниці, фірма відкриває цехи в Шенвізе.
Підприємство продовжує виготовляти плуги, жатки, молотарки та сіялки. Споруди заводу, включно з адміністративним будинком, використовуються й сьогодні. Усі будинки збудовані з цегли, і хоча стіни забілили, на них все ще можна побачити красивий декор.
11. Житловий будинок для робітників заводу «Лепп і Вальман»
Цей цегляний будинок видовженої форми з мінімальним декором був збудований заводом «Лепп і Вальман» для проживання частини заводських робітників. Подібно до інших менонітських будинків він має арочні фронтонні вікна. Будинок все ще використовується за призначенням. Стіни пофарбовані білою фарбою, а черепицю замінено на покриття з цементу та азбесту.
12. Ювілейний пам’ятник
З нагоди сторіччя менонітського переселення на нові землі та утворення першої менонітської колонії на Півдні Росії у Хортиці в 1889 р. встановили великий кам’яний пам’ятник. У радянські часи його заховали, і тільки недавно віднайшли його цоколь.
13. Банк Нібура
Банк засновано в 1904 р. фірмою “Нібур і Ко”, власниками якої були Герман Нібур та Якоб Дек. Мета відкриття банку – надання кредитів фірмам та промисловим підприємствам. У той час банківських установ у регіоні було дуже мало, навіть у сусідньому Олександрівську. Будинок збудований із цегли, з гарними оздобленням, особливо біля вікон, а також при фундаменті й під карнизом. Цей невисокий будинок розмістився далі від вулиці. Первинний дах замінено на цементно-азбестову плиту. Невеликий ґанок добудовано пізніше.
14. Завод «Лепп і Вальман»
Завод «Лепп і Вальман» засновано в 1880 роках, коли Андреас Вальман об’єднав свої капітали з капіталами Пітера Леппа, свого свекра. Пітер Лепп навчався свого часу в Пруссії на годинникаря, і, приїхавши до Хортиці, почав робити годинники. У 1853 р. він виготовив першу молотарку, у 1860 р. відкрив перший на Хортиці сталеливарний завод. Андреас Вальман належав до найбільших землевласників на Хортиці, мав великий капітал, що спряло розвитку бізнесу. Завод виготовляв найрізноманітнішу аграрну техніку. У 1885 р. відкрився філіал заводу в Шенвізе, який з 1889 р. щорічно випускав 1200 жаток, 220 молотарок та 1500 віялок, а також парові двигуни, котли та гідравлічні преси. У 1903 р. завод став акціонерним товариством із капіталом у 1 150 000 карбованців і вважався на той час найбільшим менонітським приватним підприємством у Росії.
До сьогодні збереглося кілька споруд, що належали заводу. Це колишній адміністративний будинок завбільшки 18 х 26 м, а також цегляна споруда самого заводу (розміром 10 х 52 м) з великими вікнами. На пофарбованих стінах все ще помітні декоративні цегляні деталі.
15. Будинок волосної управи
Будинок, збудований у 1907 р., був адміністративним центром Хортицької волості, до якої входило 18 сіл. До компетенції адміністрації належали взаємодія з виборними органами місцевого самоврядування, вирішення шкільного питання, правосуддя, сирітський фонд, альтернативна єгерська служба, пожежна безпека, продаж землі новоприбулим громадянам, а також будівництво нових доріг та мостів. Будинок розмістився в самому центрі села. Складався він із великого залу, кімнати для судових засідань, архіву, сейфу, кімнати царського урядника та трьох офісів. Спочатку вхід до будинку знаходився в північній частині й вів просто до залу, де відбувалися засідання волосної адміністрації.
З описів дізнаємося, що будинок був гарним, практичним та просторим і значною мірою зберіг свій первинний вигляд. У 1930 р. його перетворили на сільський клуб. Аттик посередині фасаду будинку має арочне закінчення. Така архітектурна деталь є типовою для низки споруд колонії Хортиця.
Оздоблення вікон контрастує з рештою будинку. Підвіконня високих вертикальних вікон розміщені низько над землею та оптично зменшують будинок. Металевий дах замінено на цементно-азбестову гофровану плиту, а над головним входом зроблено невеликий навіс. Зовнішні стіни покрито кольоровою штукатуркою. Цегляної огорожі, що відгороджувала будинок від вулиці, більше не існує.
16. Споруда менонітської церкви
Коли в старій менонітській церкві, що стояла на цьому місці, стало затісно, у 1835 р. було вирішено збудувати нову. Стару споруду церкви розібрали та перенесли в село Нойендорф. Нову церкву збудували великою, двоповерховою, з товстими зовнішніми стінами з глини, які пізніше оштукатурили. Загалом, будинок виглядав просто. Своєю глиняною черепицею та вертикальними дерев’яними фронтонами він нагадував великі фермерські оселі. Проект церкви був запозичений з Пруссії, (село Хьюбуден), але був дещо спрощений. Невеликі вікна зі ставнями були однакового розміру, у той час, як у хьюбуденській церкві та й у більшості інших вікна позаду кафедри були завжди вищими. На відміну від церкви в Пруссії тут вхід був навпроти амвона, а не на коротшій стіні. Інтер’єр Хортицької церкви – типовий для менонітських молитовних будинків в Пруссії та Голландії, де кафедра та амвон стояли вздовж довгої стіни. Таке розміщення зменшувало відстань до вірян та створювало атмосферу близькості між проповідником та паствою. Солісти та керівники хору сиділи на маленькому балконі зліва від амвону. Жінки та діти під час богослужіння перебували на нижньому поверсі, у той час, як чоловіки сиділи на великому балконі верхнього поверху. Хори були розміщені на південному боці приміщення, з тією різницею, що в Хьюбудені на них стояв орган. Церква своїм довшим боком, з якого була кафедра, розмістилася паралельно до головної вулиці, а вхід був з тильного боку та вів на задній двір. Церкву, як і сусідній будинок міської управи, оточувала цегляна огорожа.
Церква була головною для всієї громади хортицьких менонітів у Росії і мала дочірні храми в інших колоніях. У 1898 р. головному проповіднику церкви допомагало 50 проповідників та дияконів. На 1907 р. громада церкви налічувала 3 500 охрещених членів. У 1935 р. церкву закрили, а в будівлі зробили кінотеатр. На короткий час у 1940 р. церква знову почала функціонувати, але після війни її знесли. На місці, де колись стояла церква, тепер діє Будинок культури. Хоча він зовсім не нагадує колишню споруду, деякі церковні стіни, можливо, стали частиною будівництва клубу. Стіни актового залу дуже товсті, такі ж, якими були стіни церкви. За своїми розмірами та пропорціями Будинок культури повністю збігається з проектом колишньої церкви. 27 травня 1999 р. на стіні будинку була відкрита меморіальна дошка зі словами:
“Місце, де було споруджено першу менонітську церкву в царській Росії після прибуття сюди в 1789 р. переселенців голландського та німецького походження. У 1835 році її було замінено на нову. До 1943 року церква залишалася важливим місцем релігійних зібрань. Дошку встановлено в травні 1999 року з нагоди міжнародної конференції, присвяченої менонітам”.
17. Будинок середньої школи
Хортицька середня школа заснована в 1842 р. Перший будинок спорудили того ж року, він розмістився паралельно до головної вулиці села. Арочні вікна на фронтони були типовим елементом архітектури колонії Хортиця. У 1890 р. відкрили дворічні педагогічні курси, і на подвір’ї школи з’явився новий будинок. В 1891 р. перпендикулярно до первинної споруди зробили добудову, увінчану невеликою вежею з годинником. Годинник для школи подарував завод Кріґера. Багато років мешканці Хортиці – Розенталя звіряли за ним час. У 1906 р. в школі навчалося 180 учнів. У ній, включно з двома педагогічними та одною тренувальною, було сім класних кімнат. Нещодавно шкільний будинок відремонтували, однак вежу з годинником демонтували, а дах під час ремонту покрили гофрованим шифером.
18. Будинок педагогічної школи
Споруду збудовано в 1890 р. на тому ж подвір’ї, де знаходилась середня школа. Потреба в будівництві ще одного будинку виникла тоді, коли при середній школі були відкриті педагогічні курси підвищення кваліфікації вчителів. Це була школа, з учнями початкових класах якої практикувалися перспективні вчителі. У школі також працював постійний учитель. У п’яти класах навчалося 35 учнів. Більшість із них були дітьми робітників місцевої фабрики. Будівництво школи обійшлося в 10 000 карбованців. Будівлю використовували для цих потреб до 1913 р. Пізніше вона ввійшла до новозбудованого по сусідству педагогічного інституту. Сьогодні в будинку розмістилася приватна художньо-промислова школа. Покрівлю відремонтували й внесли невеликі архітектурні деталі, які дещо змінили зовнішній вигляд школи. Цегляні стіни приміщення зафарбували, але крізь фарбу й досі помітні декоративні деталі, особливо в горішній частині стін та на рогах будинку.
19. Педагогічний інститут
Споруда інституту була зведена в 1912 р. Будівництво обійшлося в 20 000 карбованців. Офіційне відкриття відбулося 20 жовтня 1913 р. і збіглось із святкуванням ювілею дому Романових. Після Першої світової війни цей будинок не використовувався за призначенням. У 1917 р. у ньому розмістили лікарню Червоного Хреста. Будинок був просторим, з трьома класними кімнатами та великою актовою залою, у якій не тільки ставили театральні вистави, але й, за необхідності, проводили збори громади.
Інститут також мав приміщення для підготовки вчителів молодших класів.
Стіни споруди були збудовані з темно-коричневої цегли з вертикальними пілястрами між вікнами, а головний вхід незвично спроектований – у стилі модерн. Дах укритий листовою сталлю. Зовнішньо будинок змінився мало, лише дах покрили гофрованою цементно-азбестовою плитою, а з тилу добудували третє крило. Дотепер у споруді інституту міститься школа.
20. Заводський шпиталь
Шпиталь був збудований власниками заводу «Лепп і Вальман» для своїх робітників. Відкрили його в 1910 р. У наш час будівля продовжує використовуватися за призначенням і є частиною більшого шпитального комплексу. Своєю цегляною кладкою та деталями декору вона вигідно доповнює сусідні споруди. В 2001 р. один із канадських спонсорів переказав гроші на сучасне обладнання для операційної зали. Меморіальна дошка на стіні операційної нагадує про цю допомогу. На ній викарбовано слова:
“Благодійний внесок для вшанування пам’яті дорогої
Лідії Фрізен -Унгер
1900 – 1968,
яка проживала в цій місцевості
в 1900–1929 рр.
Пожертва в ім’я Ісуса”.
21. Лікарня
Будинок лікарні було збудовано місцевою владою у 1909 р. для надання медичної допомоги мешканцям довколишніх районів. Він розташований поруч із заводським шпиталем. У 1912 р. збудовано житловий будинок для лікарів та низку інших необхідних споруд. Сьогодні всі вони входять до складу лікарняного комплексу. За період існування ці будинки, різні за розміром та формою, були видозмінені. Усі вони збудовані з коричневої цегли й мають однакові деталі оздоблення, що робить їх схожими навіть після того, як стіни будинку, де мешкали лікарі, пофарбували.
22. Робітничі бараки
Власники заводу, зазвичай, забезпечували своїх робітників житлом. Бараки були збудовані, скоріше за все, для робітників хортицького заводу «Лепп і Вальман». Площа кожного житлового блоку дорівнювала приблизно 83 квадратним метрам. Стіни зводили з цегли, а дахи покривали натуральною черепицею.
Шенвізе
Село заснували в 1797 р. 17 менонітських родин фрисландського походження, які прибули сюди з Пруссії між 1793 та 1796 роками. Вони були досвідченими фермерами, добре забезпеченими худобою, знаряддями праці та грошима (у середньому, мали по 350 карбованців на сім’ю). Село лежало серед чудового лугу, уздовж річки, що мала назву Мокра Московка. Головна вулиця, Дачна, проходила паралельно до річки. З її північного боку розмістилися садиби, подвір’я яких виходили до води. Загальна площа села сягала 1 400 десятин землі, її третина розташувалась з північного боку ріки. Оскільки місце вважалося досить складним для поселення, чотири родини незабаром перенеслися до колонії Молочної, а їхня земля дісталась тим, хто залишився. Сільські школа та церква розмістилися з південного боку головної вулиці. Церква була збудована в 1862 р. Спочатку вона належала общині с. Кронсвайде, а потім стала центральною.
Невдовзі село розвинулось і стало важливим промисловим центром. Промисловість витіснила фермерство, і село розпродало майже всі земельні наділи, деякі навіть місту Олександрівську. У 1860 р. у селі працювало 12 вітряних млинів. В 1884 р. Катеринівська залізнична компанія продовжила колію до Шенвізе, і це стало стимулом до розширення та будівництва багатьох фабрик та млинів. Відомі компанії з інших місцевостей почали організовувати тут філії своїх фабрик та заводів з метою бути ближче до залізниці,. Південна частина селища перетворилася на промислову зону з підприємствами по обидва боки вулиці Шенвізе, яка проходила через село з півночі на південь, перетинаючи вулицю Дачну, а потім прямувала через річку до дороги на Олександрівськ. Назви вулиць із часом змінилися, вулиця Шенвізе стала називатися Вокзальною, а Дачна – Базарною. Із західного кінця вулиці Шенвізе розмістилися великі фабрики «Лепп і Вальман», «Коп і Гелькер». Через вулицю знаходилась фабрика «Гільдебрандт і Прісс», а також найбільша в селищі фабрика А. Й. Копа. Інші галузі промисловості в Шенвізе включали найбільший вітряний млин Нібура, розташований поблизу залізничної станції, та два трохи менші млини Нібура і Янцена, броварню Х. Янцена, деревообробну мануфактуру Г. К. Гіберта, аптеку й численні магазини. У 1911 р. селище Шенвізе приєднали до м. Олександрівськ (див. розділ 19).
Оскільки мешканці Шенвізе були дуже заможними людьми, вони стали одними з найбільших жертв Громадянської війни. Під час війни промисловість зупинилась, а після її закінчення власність була конфіскована та націоналізована державою. Промислова зона, що колись займала всю південну частину Шенвізе, тепер є одною великою фабрикою. Упродовж радянської доби це підприємство було відоме як завод «Комунар», найбільший автомобільний завод України. Потім якийсь час заводом управляла корейська компанія Daewoo, а зараз цей об’єкт є власністю одного з українських бізнесменів. Завод виготовляє автомобілі «Таврія» та «Славутич». Тут збирають деякі імпортні авто. Хоча люди досі називають його «Комунар», офіційна назва підприємства – Запорізький автомобільний завод (ЗАЗ). На його території все ще працюють колишні менонітські заводи «Лепп і Вальман», «Копа і Гелькера», А. Й. Копа та «Гільдебрандт і Прісс». Зараз це частина великого промислового комплексу. На заводі існує невеликий музей історії підприємства, де можна побачити товари, які випускали на ньому в різні часи. Серед всього іншого в експозиції представлена велика кольорова картина, яка зображує колишні менонітські фабрики, а також макет сталеплавильного заводу Копа.
Уздовж колишньої Дачної вулиці все ще збереглися менонітські будинки. Кладовище, на жаль, зникло, а на його місці зараз розташована автомобільна стоянка працівників заводу. Усі споруди колишніх менонітських заводів розміщені на території ЗАЗу.
1. Будинок Х. Д. Фалька
Цегляним орнаментом та вікнами на фронтоні будинок нагадує інші житлові будинки Хортиці. Арки, що прикрашають ці вікна, наче брови нависають над ними, створюючи неповторний ефект. Колись будинок належав родині Х. Д. Фалька. Деякі добудови до споруди з’явилися пізніше. Будинок все ще використовують як житловий.
2. Будинок Г. Нібура
Цей дім, розташований паралельно до вулиці, схожий на інші будинки колонії Хортиця. Збудований з цегли, він має вікна на фронтоні та гарну цегляну кладку. Однак дещо відрізняється від інших маленьким півкруглим віконцем на кінці фронтону та декоративними цегляними арками над вікнами. Колись власницею дому була Гелена С. Нібур. З того часу дім трохи змінився, його фасад добудували, дах замінили на шиферний. На подвір’ї дому розташована ще одна невеличка споруда, яка стоїть перпендикулярно до вулиці. На її фронтоні лише одне велике вікно.
3. Будинок Юліуса Й. Сіменса
Ця група будинків колись належала Юліусу Й. Сіменсу, старшині села Шенвізе. Вона складається з трьох окремих будівель, дві з яких стоять ближче до вулиці, а третя – в глибині. Усе це створює цікаве внутрішнє подвір’я з оригінальним входом, що нагадує садиби Північної Європи. Будинок із західного боку розміром 12 х 24 м, скоріше за все, був житловим. Його головна кімната виходить на вулицю. Ззовні вона підкреслена особливим дерев’яним та цегляним декором, що робить боковий фасад дуже святковим. Тильний будинок має розміри 11 х 22 м. Його збудовано в 1911 р. Декоративна огорожа з цегляними стовпчиками здається автентичною, за винятком пофарбованої цегли. Так само пофарбованими є всі стіни, а дах укритий шифером. Будинки тепер знаходяться в користуванні автомобільного заводу.
4. Будинок Генріха К. Гіберта
Генріх К. Гіберт володів землею та нерухомістю в межах вулиць Вокзальної та Дачної аж до ріки Мокра Московка. Тут він мав деревообробну мануфактуру. У 1912 р. до мерії міста Олександрівська на затвердження було подано проект будівництва по вулиці Вокзальній невеликої цегельні. Житло родини – одноповерховий будинок розміром 11 х 32 м і невеликою добудовою в центрі другого поверху – також знаходилось у межах цих володінь. Будинок нещодавно розібрали.
5. Менонітський будинок
Своїм цегляним орнаментом та вікнами на фронтоні цей менонітський будинок нагадує інші житлові будинки Хортицької колонії. Він стоїть перпендикулярно до вулиці й досить далеко від неї, на відстані приблизно сорока метрів. Відрізняє споруду від інших будинків третє півкругле вікно на фронтоні та декоративні цегляні арки над вікнами. Будинок все ще використовується за призначенням. Його трохи змінили, добудувавши з одного боку, та замінили черепицю на шифер. Стіни будинку пофарбували блакитною фарбою.
6. Млин Г. А. Нібура
Герман Нібур розпочав борошномельний бізнес ще в Хортиці, але в 1880 р. розширив свою справу та побудував у Шенвізе, неподалік залізничної станції, свій другий паровий млин. У 1885 р. разом із братом дружини він збудував третій, більш сучасний паровий млин. Якщо парові двигуни попередніх млинів привозили з Англії, то двигун та бойлер останнього млина виготовили на заводі «Лепп і Вальман». Восени 1893 р. після поїздки до США Нібур приступив до будівництва найбільшого млина. Це рішення виникло під впливом побаченого в Міннеаполосі Пілзберзького млина, найбільшого на той час у світі. Керував будівництвом брат дружини Нібура, Дек. Млин був оснащений найновішим обладнанням, що значно збільшувало продуктивність праці. У 1895 р. його потужності були надто великими, як на той час. Тому більша його частина спершу взагалі не працювала. Фірма, власниками якої були Герман Нібур та Якоб Дек, почала називатися “Г. Нібур та Ко”. На початку ХХ-го століття фірма володіла трьома великими млинами (двома в Шенвізе, третім в Олександрівську), які, загалом, випускали продукції на 766 900 карбованців. У 1907 р. компанія стала акціонерним товариством. На той час вона володіла 11-ма млинами, включаючи й ті, що розмістилися в інших селах колонії Хортиця. Після того, як у 1915 р. кілька млинів об’єднали, їх число скоротилося до 8-ми. Власниками акціонерного товариства стали через шлюбні зв’язки Лепп, Коп та Вальман. Та хоча Йоганн Лепп, Андреас Вальман та Абрахам Коп і володіли акціями компанії, контрольний пакет усе ж таки залишався за родиною Нібурів.
Для надання робітникам підприємства медичної допомоги Нібур утримував на території млина кабінет лікаря. Лікування було безкоштовним. У 1915 р. власник витратив на перебування робочих у лікарні та їхнє лікування понад 7 206 карбованців. До початку Першої світової війни компанія Нібура мала агентів або представництва в усіх великих центрах Росії. Борошно експортувалося до Туреччини, Греції та Єгипту, а також до Фінляндії, Судану та о. Яви. Млини акційного товариства мололи 890 тонн пшениці та 80 тонн жита. Упродовж Першої світової війни млини Нібура не припиняли працювати. У 1919 р. увесь бізнес націоналізували.
Млин все ще працює і є найбільшим в окрузі. Будинок цегляний, з пласкими арочними вікнами та горизонтальними карнизами вздовж кожного поверху. Старий двоповерховий адміністративний будинок гарної цегляної кладки з арочними вікнами, колонами між ними та декором стінних кутів був недавно знесений, щоб вивільнити місце для іншої забудови.
7. Будинок Абрахама А. Копа
Цей величний будинок завжди справляв враження. Він був розташований у південному кінці Дачної вулиці поблизу великого млина Нібура. Збудував його Абрахам Коп, один із власників фірми та син її засновника А. Й. Копа. Будинок зведений із цегли й досі знаходиться в досить доброму стані. В архітектурі будинку поєднано кілька стилів. Він відрізняється різноманітністю декоративних деталей, особливо біля великих вертикальних вікон. Дах дому зроблено в стилі французького шато. Тонка робота по металу в балконній решітці та перилах сходової клітки вказує на вплив модерну. Від початку будинок був телефонізований і мав електричне освітлення. У наші дні в ньому міститься санаторій для дітей хворих на туберкульоз.
8. Аптека Тавоніуса
Колись на першому поверсі житлового будинку на перетині Дачної та Вокзальної вулиць містилася аптека Тавоніуса. Офіційні документи про цей заклад свідчать, що власником земельної ділянки був Корнеліус К. Гіберт. Можливо, що Тавоніус був одним із мешканців цього дому.
Будівля зведена з цегли. З боку вулиці Дачної дім мав три поверхи, з боку вулиці Вокзальної – двоповерховий флігель. Головний фасад будинку з декоративною ліпниною та стінами з аттиками виглядав вражаюче. З часом у декор споруди були внесені зміни. Зруйнували аттики та балкони, що дуже змінило вигляд будинку. Також замурували боковий вхід, але недавно під час капітального ремонту його відновили. Тоді ж пофарбували й зовнішні стіни. Будинок все ще функціонує. На його першому поверсі розташована аптека.
9. Будинок Корнеліуса К. Гіберта
Великий будинок у формі латинської літери L розмістився на тій же ділянці землі, що й аптека Тавоніуса. Отже, власником його був Корнеліус Гіберт. Вірогідно, що будинок будували як приватне житло. Однак висота споруди свідчить про те, що, він скоріше за все, використовувався з іншою метою. Вертикальність декоративного орнаменту ще більше оптично підкреслює висоту будівлі. Колони між вікнами та декоративний цегляний орнамент довкола них теж створює враження додаткової вертикальності. Декоративні фронтони роблять вікна вищими, ніж вони є насправді. Гіберт вів великий бізнес, продаючи різноманітні сільськогосподарські машини, які привозив із США, а також будівельні матеріали та прилади. У наш час будинок використовується як офіс автомобільного заводу.
Зовнішні стіни, які за період свого існування перефарбовували багато разів, зараз є біло-зеленими. Дах укрито шифером. Будинок колишньої конюшні, що розмістився з тильного боку, теж кілька разів перебудовували.
10. Палац Культури
Палац Культури збудовано в 1924 – 1925 роках для великих культурних заходів. Архітектором цієї будівлі був Д. К. Тіссен, родом із Катеринослава. Освіту архітектор здобув в Олександрівську. В архітектурному сенсі палац є синтезом різноманітних стилів. Будівлю використовують у наші дні за призначенням. Час від часу в приміщеннях палацу відбуваються богослужіння менонітської релігійної громади.
11. Завод А. Й. Копа
У 1864 р. Абрахам Коп заснував невелику ковальську майстерню в Хортиці, а згодом вона перетворилась на одне з найбільших у регіоні промислових підприємств із виготовлення сільськогосподарської техніки. Завод мав філії в Айнлаге, Шенвізе та Олександрівську. У 1888 р. підприємство почало називатися “Компанія А. Й. Копа, завод сільськогосподарського машинобудування”. Того ж року в Шенвізе поблизу залізничної колії було збудовано філіал заводу Копа, що полегшило доставку покупцям готової продукції. Незабаром продуктивність філіалу перевищила продуктивність головного заводу в с. Хортиця. У1903 р. тут вироблялось 3 000 одиниць сільськогосподарської техніки. У 1908 р. загальний обсяг продукції заводів Копа оцінювався в 610 000 карбованців. У1911 р. на заводах працювали 800 робітників. До 1914 р. продукція компанії А. Копа одержала вісім золотих медалей на сільськогосподарських виставках. За перші 50 років своєї діяльності завод виготовив 186 560 одиниць різноманітних машин і був другим за потужностями заводом у Росії. Шенвізе з часом став головним офісом компанії. Коли в 1911 р. Шенвізе злився з містом, адресою компанії стало місто Олександрівськ. Маючи представництва та агентства по всій Росії, а також у Литві та Бессарабії, в 1913 р. компанія злилася з подібними закладами в Єлизаветграді та Одесі, створюючи потужну торговельну компанію з назвою “Урожай”. Ця компанія продавала коповську техніку в Європі та Азії, а згодом увійшла до Всеросійського об’єднання виробників сільськогосподарської техніки та обладнання. А. Коп став членом ради цієї організації. Під час Першої світової війни завод перейшов на виготовлення військової техніки. У 1916 р. фірма Копа злилася з компанією «Лепп і Вальман». Нове об’єднання дістало державне замовлення на випуск військової продукції. Між 1916 та 1918 роками завод Копа виготовив товарів на 1,5 млн. карбованців, із яких 90 відсотків припадало на військову техніку.
У 1919 р. завод націоналізували, але він залишився найбільшою складовою частиною майбутнього заводу автомобілебудування, відомого як «Комунар». Корпуси заводу Купа мали від одного до трьох поверхів. Усі вони були зведені з цегли та розділені протипожежними стінками. Стиль цегляного декору був типовим для промислових будівель тих часів. Великі вікна пропускали до робочої зони денне світло. Ливарний цех мав скляний дах-ліхтар, що добре освітлював велике приміщення. Гарно оздоблений двоповерховий адміністративний будинок заводу розмістився в глибині Вокзальної вулиці. Головні цехи колишнього заводу Копа все ще функціонують як частина ЗАЗу.
12. Завод «А. Й. Коп і Гелькер»
А. Коп заснував свій перший завод в 1864 р. у с. Хортиця, а наступний – в 1888 р. у Шенвізе. У 1907 р. компанія Копа злилася з німецькою фірмою А. Й. Гелькера з метою будівництва заводу з відпуску сталі й для подальшого забезпечення заводу Копа сировиною. Невдовзі новий завод почав забезпечувати сталлю всі заводи менонітських колоній. У 1912 р. владі міста Олександрівськ на погодження був запропонований план реконструкції одного з корпусів заводу. Він яскраво демонструє, наскільки на цей момент завод розширився. Основні корпуси заводу були одноповерховими цегляними будівлями з великими арочними вікнами, через які в цехи проникала достатня кількість світла. Орнамент стін був типовим для промислового будівництва того часу. На території заводу були побудовані житлові бараки для робітників. Біля деяких із них були розбиті зелені палісадники. Дахи будівель покривала справжня глиняна черепиця. Компанія була членом Всеросійського об’єднання виробників сільськогосподарської техніки та обладнання. У 1910 р. вона виготовляла 8 000 кг чавуну на суму 113 818 карбованців. У роки Першої світової війни завод працював на військові замовлення. У 1919 р. під час Громадянської війни його закрили, а згодом націоналізували та зробили частиною великого промислового підприємства, відомого як автомобільний завод «Комунар».
13. Завод «Лепп і Вальман»
Заснований Пітером Леппом у с.Хортиця, завод був відомий як компанія «Лепп і Вальман». Підприємство з часом розширилося та в 1885 р. відкрило філіал у Шенвізе. У 1903 р. фірма перетворилася на акційне товариство із загальним капіталом 1 800 000 карбованців і стала найбільшим заводом у Росії, що належав менонітам. Компанія «Лепп і Вальман» була членом Всеросійського об’єднання виробників сільськогосподарської техніки та обладнання. Йоганн Лепп, онук засновника та з 1879 р. управитель заводу, був радником голови цього об’єднання. З 1905 по 1910 рр. за свою продукцію фірма отримала 33 нагороди на сільськогосподарських виставках. Починаючи з 1908 р., фірма, рекламуючи себе, подавала адресу головного офісу – м. Олександрівськ, а адресу заводу – Олександрівськ-Шенвізе. Крім найстарішого заводу в Хортиці, компанія володіла заводом у Павлограді та філіями в різних регіонах Росії. Вона також мала численні представництва в Одесі, Києві та Омську. План території заводу демонструє розміри, яких заклад досяг у 1915 р. Цей план був поданий до міста Олександрівська 30 вересня 1915. У 1916 р. фірма «Лепп і Вальман» злилася з компанією Копа. Нове об’єднання відразу дістало від держави серйозні замовлення на виготовлення військової продукції. У 1919 р. завод націоналізували. Його директором призначили колишнього працівника Нойфельда. Головні корпуси заводу, збудовані в промисловому стилі, цегляні. Великі вікна забезпечують робочі зони світлом. На території заводу розмістилося й житло для його робітників. Деякі будівлі колишнього менонітського заводу збереглись, але їх важко розпізнати, оскільки вони стали частиною великого автомобільного зводу.
14. Завод «Гільдебрандт і Прісс»
Заснований Корнеліусом Гільдебрандтом у с. Хортиця. Для того, щоб бути ближче до залізниці, у 1890 р. власник відкрив нову філію в с. Шенвізе. В 1911 р. там працювало близько 200 робітників. Заводський комплекс складався з кількох будівель, що мали від одного до трьох поверхів. Це були цегляні споруди, між якими встановлювалися захисні протипожежні стіни. На території заводу також був невеликий шпиталь, де працівників лікували безкоштовно. У 1902 р. заснували компанію «Торговельний дім Гільдебрандт та сини і Прісса». Щорічно на підприємствах цієї компанії виготовлялося продукції на суму 116 000 карбованців, а чистий дохід становив 9 000 карбованців. Продукція нагороджувалася призами на кожній сільськогосподарській виставці, як, наприклад, 1908 р. – у Лондоні, а 1910 р. – у Катеринославі. У роки Першої світової війни завод перейшов на випуск військової техніки. У 1919 р. його націоналізували й згодом він влився у велике промислове підприємство, відоме як автомобільний завод «Комунар».
15. Будинок Абрахама П. Леппа
Цей будинок був збудований на замовлення Абрахама П. Леппа, одного з представників династії власників заводу «Лепп і Вальман». Він розмістився трохи далі по тій самій вулиці, де стояв завод, але на окремій ділянці землі. Споруда розміром 17 х 20 м мала один поверх. З одного крила дім мав високий шатроподібний дах, який підкреслював головний вхід. Дах був укритий бляхою. Головний фасад з його великими вікнами декорований цегляним орнаментом. Вікна прикривалися навісами значних розмірів. Стінами будинку вився плющ. Сад перед будинком був оформлений у звичайному стилі. На той час у будинку було електричне освітлення й телефон. Після громадянської війни дім експропріювали. Тепер він стоїть на території автомобільного заводу і є частиною цього комплексу. Не так давно в будинку було зроблено ремонт, тепер в одній з його частин розміщено кафе.
16. Менонітський будинок
Будинок розмістився трохи далі на південь від дому А. П. Леппа. Це цегляна низька одноповерхова споруда розміром 10 х 40 м. Цегляний декор нетиповий, з великими арками, які об’єднують по два вікна. Під час Громадянської війни в будинку знаходився штаб революційних сил. Зараз будинок використовується автомобільним заводом.
Шонеберг
У 1816 р. 14 менонітських родин з Нідер Хортиці заснували нове село Шонеберг, яке розмістилося вздовж берегів Нижньої Хортиці з головною вулицею, паралельною до річки. Подвір’я садиб з північного боку села виходили до річки. Назву село отримало через високі береги річки, у долині якої воно лежало. У Шонеберзі була школа, яка не збереглася до наших днів. Церкви в селі не було, і хоча мешканці належали до парафії в Нойостервіку, часто богослужіння відбувалися в шкільному приміщенні. У селі працювали два вітряні млини та паровий млин Й. Петкау, був свій коваль та кілька інших ремісників. Кооперативний магазин Нойостервіка мав філіал у Шонебергу. В 1907 р. у селі мешкала 341 особа менонітського населення та налічувалося 18 господарств. Назву села змінили в 1910 р. на Смоляне. Воно й сьогодні називається так. Збереглося кілька старих менонітських домів. На сільському кладовищі можна побачити низку старих нагробків.
1. Будинок Франца Ісаака
Цей будинок є типовим варіантом будівництва, характерного для села зокрема та колонії Хортиця в цілому. Збудований із цегли, він має два арочні вікна на фронтоні, які виходять на вулицю. Під карнизом даху проходить декоративний цегляний пояс, а нижні вікна прикрашені дерев’яними наличниками. На фронтоні досі проглядаються ініціали F. J. та рік 1904. Можливо, будинок і був побудований у 1904 р., але, можливо, цифри виправляли. У будинку й надалі живуть люди. Черепиця даху замінена на шифер.
2. Кладовище
Ідентифіковано такі могили:
• ... Епп
21 листопада 1923 – 24 червня 1926
• Генріх Фальк
1 лютого 1850 – 22 серпня 1914
• Марія Фрезе (з дому…)
11 жовтня 1830 – 3 січня 1904
• Йоганн Фрезе
3 березня 1827 – 20 лютого 1889
• ... Фрезе
... 177… – … 1860
• Абрам Фрезе
5 вересня 1849 – 20 серпня 1911
• Катарина Ісаак (з дому Фрезе)
9 травня 1854 – 25 лютого 1903
• Катарина Классен (з дому Берген)
... січня 1830 – … 1896
• Герман Классен
19 лютого 1840 – 12 … 1905
• Йоганн Классен
... 1851 – 9 травня 1905
• Давид Классен
21 червня 1882 – 22 березня 1905
• Марія
23 вересня 1905 – 4 жовтня 1905
• Петер Петерс
23 березня 1827 – 15 жовтня 1905
• ... (з дому Янцен)
... 1809 – … 1887
Шенхорст
Село засноване 32-ма менонітськими родинами фламандського походження, які прибули з Пруссії в 1790 р. Воно лежало по обидва боки річки Томаківки та мало дві головні вулиці – Верхню й Нижню. Обидві вулиці проходили паралельно до річки. Скоріше за все, перші переселенці назвали село так само, як називалося їхнє село в Пруссії. Земляні наділи розмістилися недалеко від села. Земля була родючою. Мешканці швидко багатіли. У Шенхорсті була своя школа, а також магазин, два вітряні й паровий млини В. Радекопа. В 1907 р. у селі мешкало 588 жителів-менонітів та налічувалося 35 фермерських господарств. Село було також відоме як Водяне. До наших днів збереглося кілька менонітських споруд та нагробки на цвинтарі. Сьогодні село називається Ручаївка.
1. Споруда сільської школи
Споруда школи розміром 12 х 24 м нагадує школи в інших селах колонії Хортиця. Збудований з цегли будинок має бокові фронтони з арочними вікнами. Стоїть він паралельно до вулиці. Споруда досі використовується. Декоровані дерев’яні рами нижніх вікон все ще на місці. Особливо добре різьблення видно на верхній частині дерев’яних рам. Первинний дах був замінений на цементно-азбестовий, а невеличку добудову з південного боку споруди, схоже, зробили пізніше.
2. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок є типовим прикладом будівництва в колонії Хортиця. Фронтон цегляної будівлі з двома арочними вікнами повернутий до вулиці. Карниз прикрашений скромним декором, а роти та центральна частина фасаду – пілястрами. Нижні вікна мають дерев’яні різьблені наличники та ставні. Замість черепиці дах укрито шифером. Будинок у задовільному стані й використовується за призначенням.
3. Менонітський будинок
Менонітський будинок збудований із дерев’яних колод і вкритий тонким шаром штукатурки. Квадратної форми колоди сполучалися на кожному розі з’єднаннями у формі голубиного хвоста. Передній фронтон із двома віконцями вкритий вертикальними дерев’яними дошками. Цей тип будівництва характерний для менонітів надвіслянського регіону та, відповідно, був перейнятий колонією Хортиця. Будинок датується приблизно початком 19-го століття. Оскільки пізніше, у 40-х роках ХІХ ст., майже всі дерев’яні споруди такого типу замінили цегляними, будинок, який ми описуємо, є доволі рідкісним. Важко визначити, чи зовнішня штукатурка є автентичною. Дах, без сумніву, колись був вкритий соломою. Пізніше солому замінили справжньою черепицею, яка стоїть і досі.
4. Зерносховище
Сільське зерносховище було, ймовірно, збудовано близько 1938 р. Ця цегляна споруда з двома арочними вікнами на фронтоні повністю відповідає характеру менонітського будівництва в колонії Хортиця. Стіни, щоправда, є грубішими ніж зазвичай. Торцеві стіни відрізняються певною експресивністю, у той час, як довші стіни підтримуються контрфорсами, щоб витримати вагу зерна. Будинок у задовільному стані, і його досі використовують. Дах будинку – шиферний.
5. Кладовище
Віднайдено та ідентифіковано такі могили:
• Анна Мартенс
... січня ... – 12 червня 1892
• Дітріх Ремпель
27 травня 1808 – 25 липня 1900
• Катерина ...
... 1837 – 29 листопада 1882
[1]Вифанія – (бібл.) місце, неподалік якого Іоан Хреститель хрестив Ісуса (тут і далі прим. перекладача).
[2]Бетель – місто у Палестині.
[3]Салем – місто у Палестині.
[4]Bauhaus – німецька архітектурна школа, створена Вальтером Гропіусом у 1919 р. Ідея школи – поєднання в архітектурі мистецтва й техніки
[5]Сандрик – невеликий декоративний карниз над вікном або дверима фасаду будинку.
[6]Верхня відкрита галерея балкону в церкві для органу або хору.